Розділ 23. Новий ритм

Після примирення все пішло так, як я не сміла й мріяти. 

Ми не сварилися. Не з’ясовували стосунків. Не згадували минуле. Просто жили - день за днем, намагаючись наздогнати те, що втратили за місяць розлуки.

Олексій став уважнішим. Він дзвонив щоранку, навіть якщо знав, що я ще сплю. Його голос, трохи хрипкий, сонний, був першим, що я чула після пробудження.

- Доброго ранку, - казав він. - Як спалося?

- Добре, - відповідала я, хоча іноді брехала. Бо снився Віталій. Бо снилося, що Олексій знову пішов. Але я не хотіла його турбувати.

- Ти сьогодні гарна, - казав він.

- Ти мене навіть не бачиш.

- Я уявляю. І знаю, що ти гарна.

Я всміхалася в подушку. І день починався добре.

Він писав протягом дня - короткі повідомлення: «Як ти?», «Поїла?», «Не втомлюйся». Іноді надсилав смішні картинки або фотографії об’єктів, на яких працював. Я відповідала, розповідала про пари, про викладачів, про те, що курсова пишеться важко.

- Ти впораєшся, - казав він. - Ти в мене розумниця.

І я майже вірила.

Але бачилися ми рідко. У мене була сесія, яка наближалася, як паровоз - зі свистом, димом і відчуттям, що я ось-ось зірвуся. Чотири іспити, дві курсові, залік з банківського права, який викладач приймав лише після детального усного опитування. Я сиділа в бібліотеці до ночі, пила каву з автомата, читала, вчила, писала.

У Олексія теж було не легше. Він здавав два об’єкти, брав нові, їздив на заміри, зустрічався з замовниками. Іноді він працював до пізна, а іноді й до першої ночі.

- Я втомився, - зізнавався він у телефоні. - Але коли чую твій голос - легшає.

- Мені теж легшає, - відповідала я.

Ми зізвонювалися щодня. Навіть якщо на п’ять хвилин. Навіть якщо просто сказати «спокійної ночі» і почути дихання в слухавці. Ці дзвінки стали моїм рятувальним кругом. Коли я занадто втомлювалася, коли хотілося все кинути, коли здавалося, що я нічого не встигаю, я чула його голос - і продовжувала.

- Ти спи, - казав він. - Завтра новий день.

- Ти теж спи, - відповідала я.

Але я знала, що він не спить. Він дивився телевізор, або читав новини, або просто лежав із відкритими очима. Я теж не спала. Ми обидва страждали від безсоння, але не зізнавалися. Боялися налякати одне одного.

Одного вечора, за два тижні до першого іспиту, я сиділа в бібліотеці й майже плакала над конспектом з фінансового менеджменту. Телефон завібрував.

- Ти де? - спитав Олексій.

- У бібліотеці.

- Не вдома?

- Не вдома. Я тут до закриття.

Він замовк. Потім сказав:

- Я приїду.

- Не треба, - заперечила я. - У мене іспити, я не можу…

- Я приїду, щоб забрати тебе. Ти не будеш ночувати в бібліотеці.

- Але…

- Жодних «але», Анастасіє. Ти втомлена. Ти бліда. Ти не їси. Я приїду.

Він приїхав за годину. 

Я сиділа на сходах біля входу, тримаючи рюкзак із конспектами. Його «Лада» зупинилася біля тротуару. Він вийшов, підійшов до мене, обійняв.

- Ти худа, - сказав він.

- Ти теж.

- Я привіз тобі дещо.

Він відчинив багажник. Там стояли два великі торти - один шоколадний, другий з фруктами. А поруч - величезний білий ведмідь. Метровий, пухнастий, з добрими очима-ґудзиками.

Я витріщилася на нього.

- Ти що, з глузду з’їхав? - спитала я.

- А що? - він усміхнувся. - Ти любиш ведмедів.

- Звідки ти знаєш?

- Ти казала. Пам’ятаєш, коли ми гуляли парком, ти побачила ведмедя в кіоску й сказала, що в дитинстві в тебе був такий, але мама викинула.

Я згадала. Це було випадкове зауваження, яке я кинула між іншим. Я навіть не думала, що він запам’ятав.

- Тобі ж було не до цього, - сказала я. - Ти щось відповідав, я не запам’ятала.

- А я запам’ятав, - він дістав ведмедя з багажника. Ведмідь був величезний - майже з мене. Я притиснула його до себе, і він закрив мене всю.

- Він білий, як ти казала, - сказав Олексій. - І м’який.

Я відчула, як сльози підступають до очей. Не від суму - від розчулення. Він запам’ятав. Він подумав про мене. Він привіз ведмедя, коли в мене було кепсько.

- Ти дурень, - сказала я, ховаючи обличчя в біле хутро.

- Знаю, - він обійняв мене разом із ведмедем. - Але тепер він буде спати з тобою, коли мене немає поряд.

Ми поїхали додому. Торти, ведмідь, я - все помістилося в старій «Ладі». Я тримала ведмедя на колінах, гладила його, посміхалася.

- Він схожий на тебе, - сказала я.

- Чому?

- Такий самий білий і пухнастий, - засміялася я.

- Я не пухнастий, - образився він удавано.

- І не білий. Але добрий.

Він узяв мою руку, поцілував.

- Ти заслуговуєш на подарунки, Анастасіє. Не тільки на іспити та роботу.

Я заплакала. Не голосно, тихо. Він не питав, чому. Просто гладив мою руку, поки ми їхали.

Удома я поставила ведмедя на ліжко. Він зайняв половину. Сестра, яка повернулася раніше, побачила його й витріщилася.

- Це що? - спитала вона.

- Олексій подарував, - я всміхалася, як дитина.

- Він що, з глузду з’їхав? Де ми його будемо тримати?

- На моєму ліжку, - сказала я. - Він буде спати зі мною.

Вона похитала головою, але теж усміхнулася.

- Ви, закохані, дивні, - сказала вона.

Тієї ночі я спала в обіймах білого ведмедя. І мені снився Олексій. Він посміхався, тримав мене за руку, вів до моря. Море було блакитним, теплим, а пісок - білим, як ведмідь.

Я прокинулася щасливою.

Але щастя було недовгим.