Розділ 21. Гордість

Оленка знову запросила кави. На цей раз я погодилася.

Ми сиділи в тій самій кав'ярні, де я зустрічалася з батьком. Вона пила лате з ванільним сиропом, я - чорну каву без нічого.

- Ти впевнена, що все добре? - спитала Оленка. - Ти виглядаєш...

- Як?

- Як людина, яка не спить ночами і їсть самі цукерки, - сказала вона прямо.

Я здригнулася. Від неочікуваності, від того, що вона вгадала.

- Як ти... - почала я.

- У тебе в рюкзаку шоколадки, - вона кивнула на мій рюкзак. - Щоразу, коли ти відкриваєш його, я бачу фантики. І ти схудла, хоча їш шоколад. Це буває, коли людина нервує.

Я мовчала. Не знала, що сказати.

- Ти можеш не розповідати, - додала вона. - Але не треба казати, що все добре. Я бачу, що ні.

- Усе буде добре, - сказала я. Це була правда. Не зараз, але буде.

- Не приховуй, - вона взяла мою руку. - Я не буду лізти з порадами. Але якщо захочеш поговорити - я поруч.

Я кивнула. І подякувала. Але не розповіла.

Гордість не давала. Я не хотіла, щоб хтось знав, що я не змогла втримати стосунки. Що мене покинули. Що я плакала ночами, їла шоколад, не спала. Що я була слабкою.

Я хотіла здаватися сильною. Навіть якщо це була брехня.

Тому я посміхалася, жартувала, питала Оленку про її хлопця. Робила вигляд, що все гаразд.

А ввечері поверталася в гуртожиток, зачинялася у кімнаті, діставала телефон, гортала фото Олексія. І не плакала. Дивилася сухими очима, ніби це був не він — чужа людина, яку я випадково зустріла в старих спогадах.

І не могла видалити.

***

Після розмови з Оленкою я довго не могла заснути. Лежала на ліжку, дивилася в стелю, і в голові крутилися її слова.

- Ти сама собі ворог, Анастасіє, - сказала вона. - Ти хочеш бути з ним, але твоя гордість не дає тобі зробити перший крок. Ти чекаєш, що він прийде, вибачиться, пояснить. А він, може, теж чекає. І ви так і просидите в різних кутках, поки не згасне все.

- А якщо він не хоче миритися? - заперечила я. - Якщо йому байдуже?

- Тоді ти дізнаєшся правду, - сказала Оленка. - І зможеш рухатися далі. А зараз ти в підвішеному стані. Ні туди, ні сюди. І це вбиває тебе.

Я знала, що вона права. 

Але гордість - це не просто риса характеру. Це броня, яку я будувала роками. Ще з дитинства, коли батько мовчав тижнями, а мама не помічала моїх сліз. 

Я навчилася не просити. Не благати. Не повертати того, хто пішов.

Бо якщо людина тебе любить - вона повернеться сама.

Я так вважала завжди.

Але тепер я почала сумніватися.

Олексій повернувся. Він сказав, що помилився. Але я… я не зробила жодного кроку назустріч. Я просто прийняла його повернення, як належне. Не питала, не пояснювала, не намагалася зрозуміти, чому він пішов. Я боялася почути правду. Боялася, що правда виявиться гіршою, ніж його мовчання.

І от тепер, після розмови з Оленкою, я відчула, що мушу щось змінити.

- Якщо ти дійсно кохаєш, - сказала я собі в темряві, - то маєш боротися. Не чекати, поки він зробить усе за тебе. Не ховатися за гордістю.

Я згадала, як батько йшов, а мама не тримала. Вона просто дивилася йому вслід і мовчала. А потім плакала в подушку, коли ніхто не бачив. Я не хотіла бути такою, як вона. Не хотіла чекати біля вікна й сподіватися, що він повернеться.

Я хотіла боротися.

Але страх сковував мене. Що, як я подзвоню, а він скаже: «Не треба»?

Що, як він уже не хоче бути зі мною? 

Що, як моя гордість - це єдине, що в мене залишилося, а без неї я стану слабкою?

Я крутилася з боку на бік, поки не зрозуміла: краще знати правду, ніж жити в невизначеності.

Наступного ранку я прокинулася з рішенням. Я подзвоню. Не чекатиму, поки він зробить перший крок. Я сама зроблю. І якщо він відмовить - тоді хоч знатиму, що спробувала.

Я взяла телефон. Пальці тремтіли. Я набрала його номер, але не натискала «дзвонити». Сиділа, дивилася на екран, і в голові крутилося: 

«А раптом він не відповість? А раптом зайнятий? А раптом у нього хтось інший?»

- Дурна, - сказала я собі вголос. - Якщо не зараз, то коли?

Натиснула.

Гудки. Один, два, три…

- Анастасіє? - його голос був здивованим, але не холодним.

- Привіт, Олексію, - сказала я. - Можна запитати?

- Запитай.

- Ти… ти ще хочеш бути зі мною?

Він замовк. На мить мені здалося, що він кинув слухавку. Але потім я почула його видих.

- Я завжди хотів, - сказав він. - І хочу. Це ти… ти відштовхуєш мене.

- Я не відштовхую, - заперечила я. - Я просто боюся.

- Чого?

- Що ти знову підеш. Що я не зможу тобі довіряти. Що ми не зможемо бути щасливими, тому що я зламана.

Він мовчав довго. Я вже майже пошкодувала, що завела цю розмову. Але потім він сказав:

- Давай зустрінемося. Поговоримо. Не по телефону.

- Добре, - я назвала час і місце.

Коли поклала слухавку, руки тремтіли, але на душі стало легше. 

Я зробила крок. 

Я наплювала на свою гордість. 

І це було нестерпно важко, але водночас так правильно.