Розділ 20. Мама

Телефон завібрував о п'ятій вечора, коли я поверталася з пари. Я подивилася на екран - мама. У голові промайнула думка: «Може, хоч вона спитає, як я?» Але я давно навчилася не сподіватися.

- Анастасіє, - мамин голос був рівним, діловим, без зайвих емоцій. - Приїздив батько?

Я завмерла. Не «привіт», не «як ти», не «що сталося». Одразу про батька.

- Так, - відповіла я коротко.

- І що? - в її голосі з'явилася ледь помітна напруга. - Ви поговорили? Помирилися?

Я притулилася спиною до холодної стіни коридору в університеті, дивлячись на студентів, які поспішали повз мене. Ніхто не звертав уваги. Нікому не було діла до дівчини, яка тримає телефон тремтячою рукою.

- Помирилися, - сказала я. - Дав гроші.

- Скільки? - мама перейшла майже на шепіт, ніби боялася, що хтось підслухає.

- Не важливо, мам.

- Важливо, - вона говорила наполегливо. - Я маю знати, скільки він тобі дав. Бо якщо він вирішив стати хорошим батьком, то має платити регулярно, а не раз на рік.

Я відчула, як у грудях розливається холод. Не образа - втома. Втома від того, що мене постійно зводять до грошей. До суми. До конверта.

- Мамо, він дав сто тисяч, - сказала я, щоб відчепилася. - На навчання.

- На навчання? - перепитала вона. - А на одяг? На прожиття? Ти ж не їси нормально, я бачу.

- Ти бачиш? - я не стримала гіркоти. - Ти мене не бачила місяць.

- Я на роботі, Анастасіє, - її голос став жорсткішим. - Ти знаєш, що я не можу приїхати. У мене зміни, у мене…

- У тебе все, крім мене, - сказала я тихо.

Вона замовкла. Я чула її дихання в слухавці. Здавалося, зараз вона скаже щось тепле, щось людське. Але мама сказала:

- Ти не їси, тому що нервуєш. Через того хлопця? Через Олексія? Ви посварилися?

Я заплющила очі. 

У пам'яті спливло обличчя Олексія - змарніле, з темними колами під очима, з неголеним підборіддям. Як він стояв біля гуртожитку, як дивився на мене. Як сказав «я помилився».

- Ми розійшлися, - сказала я.

- Назавжди? - спитала мама. І в її голосі не було співчуття. Була тільки цікавість. Як у репортера, який збирає матеріал.

- Не знаю.

- Тобі краще без нього, - сказала вона. - Він будівельник, Анастасіє. Ти з вищою освітою. Ти знайдеш кращого.

Я не відповіла. Не могла. Бо якщо б відповіла - розплакалася б. А плакати при людях я не хотіла.

- Мамо, мені треба йти, - сказала я.

- Гаразд, - вона зітхнула. - Ти тільки гроші не віддавай. Батько винен, хай платить. І з тим хлопцем… не повертайся. Він тебе не гідний.

- Бувай, мам.

- Бувай.

Я натиснула «відбій» і притулилася лобом до холодної стіни.

- Ти як? - почула я голос Оленки, яка вийшла з аудиторії.

- Нормально, - відповіла я автоматом.

Вона подивилася на мене уважно, але не стала питати. Тільки взяла за руку й потягла в кав'ярню.

- Ходімо, я тебе пригощаю.

Я пішла. Бо не було сил відмовлятися.