Розділ 19. Батько

Минуло три тижні.

Я навчилася жити без Олексія. Не сказати, що звикла - ні. Звикнути до того, що в тебе вирвали серце, неможливо. Але я навчилася робити вигляд, що все нормально. Вставала вранці, йшла на пари, сиділа в аудиторії, дивилася на викладача, записувала конспекти. Ввечері - прибирала в офісах. Поверталася до дому, падала на ліжко, дивилася в стелю. Іноді плакала. Частіше - ні.

Сльози скінчилися. Залишилася тільки порожнеча, яка тягнула зсередини, як чорна діра. І солодке, яке вже не допомагало, але я все одно їла. Шоколад, печиво, цукерки. Просто щоб заткнути ту дірку хоч чимось.

Сусідка Лєна іноді питала:

- Ти як?

- Нормально.

- Точно?

- Точно.

Вона не вірила, але не лізла. У неї самої було кепсько з хлопцем, тому ми мовчали вдвох, кожна про своє.

Мама питала раз на тиждень. В неї своїм проблем вистачає.

- Як ти, доню? - питала вона своїм рівним, спокійним голосом.

- Нормально, мам.

- Немає хвостів?

- Ні.

- Як друзі?

- Усе добре, мам.

Ми говорили про погоду, про ціни, про те, що в сусідів знову ремонт. Я не розповідала про Олексія. Не розповідала про те, що ми розійшлися. Не розповідала про те, що ночами не сплю, що їм шоколад пачками, що дивлюся на його фотографії в телефоні й плачу.

Мама не питала. Може, не помічала. Може, помічала, але не хотіла лізти. Може, в неї самої було кепсько після мовчазного розтавання з батьком, хоча вони і живуть досі разом, і вона боялася чіпати мої рани, щоб не розворушити свої.

Я не знала. І злилася на неї за цю байдужість. Але промовчала.

Гордість не давала мені розповісти правду навіть подрузі.

В університеті я трималася окремо. Не тому, що мене цуралися - ні, я просто сама відгороджувалася. Коли Оленка з моєї групи питала, чому я така сумна, я посміхалася й казала: «Сесія. Втомилася».

- Може, вип'ємо каву? - пропонувала вона.

- Давай іншим разом.

Інший раз не наставав. Я боялася, що якщо почну говорити - не зупинюся. Розповім усе. Про Віталія, про Артема, про Олексія. Про те, як закохалася - вперше по-справжньому, як мені здавалося. Про те, як він сказав «кінець» і пішов.

А потім пошкодую. Тому що правда робить тебе вразливою. А я втомилася бути вразливою.

Я обрала мовчання. 

***

Батько прийшов першим, як завжди. Він завжди починав сварку першим, потім ігнор, в потім - примирення.

Я сиділа в кав'ярні біля університету, пила чорну каву без цукру (тепер я пила її постійно, навіть коли хотілося солодкого - здавалося, гіркота на язику відповідає тому, що всередині), коли побачила його.

Високий, худий, у чорному пальті, яке пам'ятало ще ті часи, коли ми були сім'єю. Він стояв біля входу, дивився на мене, і в його очах не було тієї люті, що минулого разу. Була нерішучість.

Батько ніколи не був нерішучим.

Я завмерла з чашкою в руці. 

Першою думкою було - втекти. Вийти через чорний хід, сховатися, не дати йому знову зіпсувати мені настрій. Але ноги не слухалися. Я сиділа, дивилася на нього, і в голові крутилося: 

«Знову? Ти прийшов знову влаштувати скандал? Знову кричати?»

Він підійшов. Не швидко, як минулого разу - повільно, ніби боявся, що я втечу. Сів навпроти. Поклав на стіл конверт - не такий товстий, як минулого разу, але теж чималий.

- Привіт, Анастасіє, - сказав він.

- Привіт, - відповіла я. Голос був холодним, як лід.

Він помовчав. Подивився на конверт, на мене, знову на конверт.

- Я приніс гроші, - сказав він. - На наступний семестр. Ти ж казала, що відмовишся, але... я подумав, може, передумаєш.

- Не передумаю.

- Анастасіє, - він потер обличчя. Жест, який я пам'ятала з дитинства - він робив так, коли не знав, як підступитися до важкої розмови. - Я довго думав. Про те, що сталося. Про те, що я сказав тоді. Я був не правий.

Я не відповіла. Просто дивилася на нього.

- Я не мав права припиняти платити за навчання через якусь дурну сварку, - продовжив він. - І не мав права лізти в твої стосунки. Ти доросла. Ти маєш право обирати сама.

- Ти тому приїхав? - спитала я. - Вибачитися?

Він зітхнув.

- Я приїхав помиритися.

Я відчула, що нічого не тьохнуло в грудях. 

Я просто втомилась від усього.

І от зараз він сидів навпроти мене, визнавав свою неправоту, просив миру. 

- Ти чув, що я з Олексієм розійшлася? - спитала я раптом.

Його обличчя не змінилося. Але в очах промайнуло щось - чи то полегшення, чи то жаль.

- Чув, - сказав він. - Тетяна... твоя колишня колега... якось подзвонила, сказала.

- Тетяна? - я здивувалася. - Звідки вона знає твій номер?

- Я колись давав, - він стенув плечима. - Там, на будівництві, треба було підписати якісь папери. Вона тоді допомагала.

Отже, Тетяна продовжувала втручатися в моє життя. Навіть після того, як пішла з роботи. Навіть після того, як ми з Олексієм розійшлися. Я не знала, радіти цьому чи злитися.

- Тобі шкода? - спитав батько. - Що ви розійшлися?

- Не твоя справа, - відповіла я, але без злості.

- Моя, - він узяв мою руку. Я не прибрала. Це було так дивно - відчувати його долоню, стару, зморшкувату, з жовтими нігтями (він палив багато років). - Ти моя дочка. Мені не байдуже. Навіть якщо я не вмію це показувати.

- Не вмієш, - погодилася я. - Ти ніколи не вмів.

- Знаю, - він гірко всміхнувся. - І знаю, що втратив багато часу. На сварки, на образу, на те, щоб бути правим. А тепер... тепер я просто хочу миру. З тобою.

Я мовчала, дивлячись на його руку на своїй. Великі пальці, зламані нігті, сліди від фарби, яка не відмивалася роками. Він працював руками все життя. Він будував будинки, в яких інші жили. А свій дім зруйнував сам.

- Скільки там? - спитала я, кивнувши на конверт.

- Сто, - сказав він. - На наступний семестр. Решту... решту я додам, коли треба буде.

- Я тобі поверну.

- Не треба, - він похитав головою. - Це не позичка, Анастасіє. Це батьківський обов'язок. Я мав платити. І буду платити. Скільки зможу.