Розділ 18. Кінець

Сварка почалася з нічого. Із дрібниці, яка в інший день пролетіла б повз, не зачепивши. Але цього вечора ми обоє були напружені, як струни. Я чекала його три години. Вечеря згоріла. Нерви - теж.

Він зайшов у квартиру о десятій, навіть не привітавшись. Просто пройшов на кухню, налив води, випив. Я сиділа на дивані, втупившись у телевізор, який не дивилася.

- Ти сьогодні пізно, - сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. Не вийшло. Відлуння образи пробивалося крізь кожне слово.

- Робота, - буркнув він, не обертаючись.

- Ти завжди кажеш «робота». Вже місяць. Що саме ти там робиш? Фарбуєш стелі до півночі?

Він повернувся. На його обличчі не було втоми - була роздратованість. Я не звикла бачити її спрямованою на себе.

- Що ти хочеш почути, Анастасіє? Що я з нею? - він кивнув у бік, ніби там, за стіною, стояла Тетяна. - Бо ти тільки про це й думаєш. Я бачу. Ти слідкуєш, підслуховуєш, рахуєш, скільки разів вона до мене доторкнулася. Ти себе чуєш? Ти перетворюєшся на...

- На кого? - я встала. Серце калатало так, що я чула його у вухах. - На параноїка? На ревниву ідіотку? Скажи!

- Я не хочу сваритися, - він провів рукою по обличчю. - Я втомився. Давай просто ляжемо спати.

- Ні, - мої очі защемило від сліз, але я не дозволила їм пролитися. - Не давай. Ми не будемо робити вигляд, що нічого не сталося. Ти зникаєш. Ти не відповідаєш на дзвінки. Ти дивишся крізь мене. А тепер ще й зриваєшся на мені.

- Бо ти дістала! - вибухнув він. Я ніколи не чула такого голосу - гучного, чужого, майже жорстокого. - Кожен день одне й те саме! «Де ти був? Чому не відповів? Чому дивишся на неї?» Я не можу так!

Я відступила на крок. Ніби від удару. Хоча він не піднімав руку. Але слова іноді б’ють сильніше.

-Я не «дістаю», - сказала я тихо. - Я хочу розуміти, що відбувається. З нами.

- Нічого не відбувається, - він опустився на стілець, закрив обличчя руками. - Це ти щось вигадуєш.

- Тоді чому ти постійно зникаєш? Чому ми майже не розмовляємо? Чому, коли ти вдома, ти просто мовчиш або спиш?

- Бо я працюю! - він підняв на мене очі, червоні, злі. - Бо в мене є об'єкти, які треба здати. Бо в мене бригада, яку треба контролювати. Бо я не можу цілодобово думати тільки про тебе!

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

- Я не прошу думати тільки про мене. Я прошу трохи уваги. Якогось знаку, що я тобі не байдужа.

- Не байдужа, - він встав. Але в його голосі не було тепла. Була втомлена констатація факту, ніби він звіряв список покупок. - Але я не можу так більше.

- Як - «так»?

- Ось так, - він обвів рукою простір між нами. - Ці сварки, ці ревнощі, ці вічні підозри. Я не витримую.

- То що ти пропонуєш? - я відчула, як сльози все ж таки покотилися. Не могла їх стримати. - Кинути мене?

Він мовчав. І це мовчання було гірше за будь-які слова.

- Олексію, - прошепотіла я. - Скажи щось.

- Кінець, - сказав він. Неголосно, без емоцій, ніби вимовляв вирок. - Це кінець, Анастасіє.

Світ зупинився.

Я чула, як цокає годинник на стіні. Як шумить холодильник. Як десь надворі проїхала машина. 

Але всі ці звуки були ніби з іншого виміру. 

Я стояла посеред кімнати й дивилася на людину, яку любила більше за життя, і не впізнавала її.

- Ти жартуєш, - видихнула я.

- Я ніколи не жартую про таке.

- Чому? - мій голос зірвався. - Чому, Олексію? Що я зробила?

- Ти нічого не зробила, - він відвів погляд. - Ми просто різні. Тобі потрібно більше, ніж я можу дати.

- А що мені потрібно? Скажи! Я змінюся! Я буду менше питати, менше ревнувати, я не буду...

- Не треба, - перебив він. - Не треба нічого змінювати. Ти хороша. Просто не для мене.

Ці слова вдарили боляче. Страшенно. «Не для мене» - ніби я одяг, який не підійшов за розміром. Ніби наші місяці разом, його «я люблю тебе», його обіцянки - усе це було примірянням, яке закінчилося невдачею.

- Я не вірю, - сказала я. - Ти не міг би так просто... після всього...

- Міг, - він підняв голову. В його очах не було каменя. Був біль. Справжній, глибокий. Але цей біль не змінював рішення. - Я можу. Бо якщо не зараз, то потім буде гірше. Ми будемо ненавидіти одне одного. А я не хочу тебе ненавидіти.

- Ти мене вже ненавидиш? - прошепотіла я.

- Ні, - він зробив крок до мене, але зупинився, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. - Я тебе люблю. Саме тому я йду.

- Це не має сенсу, - я не витирала сліз. Вони текли самі, і мені було байдуже. - Якщо любиш - не йдуть.

- Іноді йдуть, - він гірко усміхнувся. - Саме тому, що люблять. Бо знають, що далі буде тільки гірше.

Я стояла, не знаючи, що сказати. У голові шуміло, серце вистрибувало з грудей, долоні тремтіли.

- Ти ж хотів, щоб ми поїхали на море влітку, - сказала я. - Ти обіцяв.

- Обіцяв, - він кивнув. - І поїдеш. Може, з кимось іншим.

- Я не хочу з кимось іншим, - я зробила крок до нього. Він не відступив, але й не простягнув руки. - Я хочу з тобою.

- Анастасіє, - він глибоко вдихнув. - Не ускладнюй.

- Я не ускладнюю! Я намагаюся зберегти те, що в нас було! Тебе!

- А що в нас було? - спитав він, і в цьому питанні не було знущання. Була втома. - Ти сама казала, що я зникаю. Що ми майже не розмовляємо. Що ти не спиш ночами, їси шоколад пачками й ревнуєш мене до кожної жінки, яка дихає поруч. Це нормальні стосунки?

Я замовкла. Бо він був правий. Частково.

- Але я через це працювала, - сказала я. - Я намагалася змінитися...

- Змінюються заради себе, - він похитав головою. - А не заради когось. Якщо ти змінюєшся заради мене - ти зненавидиш мене за це.

- Не зненавиджу.

- Зненавидиш. Рано чи пізно.

Він повернувся і пішов у спальню. Я чула, як він відкриває шафу, як шарудить одягом. Через кілька хвилин вийшов з рюкзаком.

- Ти збираєш речі? - спитала я. Голос був чужим, ніби не моїм.

- Побуду в Миколи, - сказав він. - Кілька днів. А потім... забереш свої речі, коли зможеш.