Розділ 19. День народження

Сварка була дурною. 

Настільки дурною, що зараз, озираючись назад, я навіть не могла пригадати, з чого все почалося. Здається, я запитала, чому він не відповів на дзвінок увечері. Він сказав, що був зайнятий. Я сказала, що зайнятий - це не відповідати дві години. Він відповів щось різке. Я - ще різкіше.

А потім він сказав: «Знаєш що? Це кінець».

Не «давай заспокоїмося», не «мені треба подумати». Просто «кінець». Слово, яке закриває всі двері.

Я думала, що це просто сварка. Що ми посваримося, помовчимо день, а потім він приїде, обійме, і все стане, як раніше. Але минув день. Потім два. Він не писав. Не дзвонив.

Я сиділа вдома, дивлячись у стелю, і відчувала, як усередині все завмирає. Не біль - щось гірше. Порожнеча.

- Анастасіє, ти чого не їси? - спитала мама, заглядаючи в кімнату.

- Не хочу.

- Ти вже третій день не їси нормально.

Я не відповіла. 

Я не могла пояснити, що все, що мало смак, раптом стало сірим і гумовим. 

Що найсолодша шоколадка в роті перетворювалася на попіл. 

Що я прокидалася посеред ночі й довго дивилася в темряву, чекаючи, поки сонце підніметься, хоча сонце більше не мало значення.

На роботу я не виходила. Не могла. Не тому, що боялася його побачити - боялася, що не побачу його там. Що він буде поруч, але не мій. Що я митиму підлогу, а він проходитиме повз і навіть не зупиниться.

Я написала Тетяні: «Скажи Олексію, що я захворіла. Наступного тижня вийду». Вона відповіла коротко: «Добре. Одужуй».

Я не знала, чи він повірить. І чи йому взагалі не байдуже.

На п'ятий день я згадала, що в Олексія скоро день народження. Тридцять першого листопада. Я пам'ятала дату, тому що він сказав її випадково, коли ми заповнювали якісь документи. Тепер ця дата висіла в моїй голові, як червоний прапорець.

Чи варто вітати? Чи не буде це виглядати як благальний жест? Як спроба повернути його через показну турботу?

Я не мала з ким порадитися. Подруги би не зрозуміли - після розриву з Віталієм я відгородилася від усіх, а нових не завела. Сусідка не знала наших стосунків. Мама не мала уявлення про Олексія.

І тоді я подзвонила Цицянці.

Це було дивне рішення. 

Тетяна не була моєю подругою. Вона навіть не була моєю приятелькою. Але вона довше знала Олексія. Вона працювала з ним, спілкувалася, жартувала. І якщо хтось міг сказати, чи варто його вітати після такого розриву, то це вона.

Вона взяла слухавку після другого гудка.

- Анастасія? Ти чого? - здивувалася вона.

- Привіт, Таню, - я завагалася. - Можна запитати?

- Давай.

- У Олексія скоро день народження. Я не знаю, чи варто його вітати. Ми… ми посварилися. Він сказав, що це кінець.

У слухавці запала тиша. Я вже майже пошкодувала, що подзвонила.

- Вітай, - сказала Тетяна твердо. - Обов'язково вітай.

- Ти впевнена?

- Сто відсотків, - її голос став м'якшим. - Він не така людина, щоб ображатися на привітання. Навіть якщо ви посварилися. Тим більше - якщо ти зробиш перший крок. Він це цінує.

Я хотіла запитати, звідки вона знає. Хотіла запитати, чи не буде це виглядати як слабкість. Але в її голосі була впевненість, якої мені так бракувало.

- Дякую, - сказала я. - Я подумаю.

- Не думай. Зроби.

Я поклала слухавку й довго дивилася на екран. Тридцять першого листопада. Через три дні.

Тридцять першого листопада я набрала його номер.

Руки тремтіли так, що я ледь не випустила телефон. Серце калатало десь у горлі. «Кинь, кинь, кинь», - стукало в скронях. Але я не кинула.

Він відповів після четвертого гудка.

- Анастасіє? - голос був здивованим. Не роздратованим, не холодним. Саме здивованим.

- З днем народження, Олексію, - сказала я. Наче між нами нічого не сталося. Наче останній тиждень, сповнений сліз і порожнечі, не був реальністю.

Він мовчав кілька секунд. Потім сказав:

- Дякую.

Пауза затягувалася. Я не знала, що сказати далі. Чи варто питати, як справи? Чи варто вибачатися? Чи варто взагалі говорити?

- Слухай, - сказав він першим. - Ти сьогодні ввечері вільна?

У мене перехопило подих.

- Так.

- Я влаштовую невелику вечірку в друга. Можна, я заїду за тобою? Відсвяткуємо.

Я не питала, чи означає це, що ми помирилися. Не питала, чи буде там хтось із роботи. Просто сказала:

- Добре.

Він назвав час. Я поклала слухавку й видихнула.

Весь день я не знаходила собі місця. Перебрала весь гардероб - светр за светром, спідниця за спідницею. У підсумку вдягла просте чорне плаття, яке мама подарувала на минуле Різдво. Не святкове, але охайне. Туфлі на невеликому підборі - я не звикла до високих, але сьогодні хотіла здаватися вищою. Хотіла подобатися. Відчайдушно, по-дурному.

Він заїхав о сьомій. Темно-зелена «Лада» стояла біля гуртожитку, і я впізнала її здалеку. Серце стиснулося.

Я вийшла. Він сидів за кермом, дивився на мене крізь затоноване скло. Я сіла на пасажирське сидіння, і в салоні запахло його одеколоном і цитрусом.

- Привіт, - сказала я.

- Привіт, - відповів він.

Він виглядав стомленим - темні кола під очима, легка неголеність. Але коли він подивився на мене, в його погляді промайнуло щось тепле. Те, що я боялася втратити назавжди.

- Вибач, що без подарунка, - сказала я, перш ніж він встиг завести двигун. - Не знала, чи варто купувати, чи…

- Ти прийшла, - перебив він. - Це найкращий подарунок.

Я не знала, що відповісти. Просто сиділа, дивлячись на свої руки, і відчувала, як напруга повільно відпускає.

Він завів машину, і ми поїхали. Він розповідав про об'єкт - про те, що фарбування нарешті закінчили, що хазяйка була задоволена, що Тетяна допомогла з генеральним прибиранням. Я кивала, але майже не слухала. 

Я дивилася на його профіль, на його руки на кермі, на те, як він перемикає передачі. І думала: які ж дурні ці сварки. Як багато часу ми витрачаємо на те, щоб робити одне одному боляче, замість того щоб просто бути поруч.