Розділ 17. Спостереження

Я вирішила спостерігати. Це звучало майже як план шпигунського фільму - сидіти в засідці, фіксувати деталі, будувати версії. Але насправді спостереження виявилося нудним, виснажливим і місцями смішним. Бо якщо ти спеціально стежиш за людиною, вона раптом починає робити все, щоб ти засумнівалася у своєму божевіллі.

Тетяна поводилася так само, як завжди -  голосно сміялася, жартувала з хлопцями, називала Олексія «шефом» і час від часу шльопала його по плечу. Але тепер я помічала деталі, які раніше пропускала...

Як вона завжди сідала поруч з Олексієм за обідом, навіть якщо інші місця були вільні.

Як вона дивилася на нього, коли він не бачив - довго, вивчаюче, не так, як дивляться на друга.

Як вона одного разу принесла йому каву - чорну, без цукру, його улюблену, хоча він не просив.

Як її голос ставав м'якшим, коли вона зверталася до нього.

Я не могла бути певна на всі сто відсотків. Можливо, я просто шукала загрозу там, де її немає. Можливо, моя травма після зради Віталія робила мене параноїком.

Перший день.

Я приїхала на об'єкт раніше звичайного. Тетяна вже була там - мила вікна в спальні, голосно наспівуючи якийсь старий шлягер. Голос у неї був жахливий - сиплий, фальшивий, але вона співала з таким задоволенням, що я мимоволі всміхнулася.

- О, Анастасіє! - вона помітила мене в дверях і помахала ганчіркою. - Ти чого така серйозна? Знову не виспалася?

- Виспалася, - буркнула я, беручи відро.

- А чому тоді вигляд, ніби ти когось ховала? - вона зістрибнула з підвіконня й підійшла до мене. - Знаєш, є один засіб. Шоколад. Я без нього взагалі не живу. От учора з'їла плитку - і настрій як у королеви!

Я згадала свої таємні запаси солодощів і відчула укол провини.

- Я не люблю шоколад, - збрехала я.

- Брешеш, - зареготала Тетяна. - Усі дівчата люблять шоколад. Просто ти себе обмежуєш. А дарма! Життя коротке, Анастасіє. Їж, поки зуби є.

Вона засміялася своїй фразі й пішла далі мити вікна. Я залишилася стояти з відром, почуваючись круглою дурепою. Я приїхала стежити за нею, а вона радить мені шоколад.

Другий день.

Олексій приїхав зранку похмурий. Він не привітався, пройшов повз, не дивлячись. Я гукнула його:

- Ти чого?

- Голова болить, - буркнув він, не обертаючись.

Тетяна почула це з кухні й висунулася в коридор.

- Ой, шефе, голова болить? Це тиск! У мене чоловік теж постійно... - вона заметушилася, відкрила свою сумку й витягла похідну аптечку. - На, випий цитрамон. Хочеш, я тобі чаю зроблю?

- Не треба, - відмахнувся Олексій.

- Треба, треба, - вона вже бігла на кухню. Невдовзі звідти долинув звук закипаючого чайника.

Я стояла в коридорі, стискаючи ганчірку. Олексій пішов на кухню слідом. Я не пішла. Я прислухалася.

- Ось, пий,  голос Тетяни. - Ти, шефе, себе не бережеш. Спати треба більше, а не працювати до ночі.

- Робота, - глухо відповів Олексій.

- А з Анастасією чого? - спитала вона. Я завмерла. - Ти на неї подивися - вона ходить, як тінь. Ти її ображаєш?

- Не лізь, Таню.

- Я не лізу, я по-свояцьки. Ви ж мої улюбленці. Хочу, щоб у вас усе було добре.

Вона сказала це з такою щирістю, що мені стало соромно за свої підозри. Може, я справді все вигадую? Може, Тетяна просто добра й турботлива?

Я зайшла на кухню. Олексій пив чай, Тетяна стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Побачивши мене, вона всміхнулася.

- Анастасіє, будеш чай? Я заварила з бергамотом, такий ароматний!

- Дякую, - я сіла за стіл. Олексій глянув на мене, його обличчя трохи пом'якшало.

- Ти сьогодні гарна, - сказав він тихо.

- Вона завжди гарна, - вставила Тетяна. - А от ти, шефе, не голився, під очима кола. Одружуватися тобі треба, щоб дружина слідкувала.

- На кому? - усміхнувся Олексій.

- На Анастасії, звісно! - вигукнула Тетяна. - Чи ти іншу хочеш?

Вона сказала це так голосно й весело, що я поперхнулася чаєм. Олексій закашлявся.

- Таню, ти у своєму репертуарі, - він похитав головою.

- А що? Я правду кажу! - вона підморгнула мені. - Дівчина хороша, роботяща, красива. Чого тягнути?

Я почервоніла. Олексій нічого не відповів, тільки взяв мою руку під столом і стиснув.

Третій день.

Я почала помічати деталі. Не тому, що шукала - вони самі кидалися у вічі.

Тетяна завжди сідала поруч з Олексієм за обідом. Навіть якщо інші місця були вільні, вона підсувала свого стільця ближче до «шефа». Вона перша подавала йому хліб, наливала чай, підсувала цукор.

- Ви як чоловік і жінка, - пожартував якось Микола. - Таню, дивись, Анастасія ревнувати буде.

- Нехай ревнує, - парирувала Тетяна. - Для здоров'я корисно. А я просто турботлива. У мене з цим проблема - я всіх хочу нагодувати.

- Це тому, що ти сама любиш поїсти, - усміхнувся Денис.

- А ти не любиш? - вона жбурнула в нього хлібною скоринкою. Той спритно спіймав і відкусив.

Усі засміялися. Я теж усміхнулася, але усмішка вийшла натягнутою.

Олексій, здавалося, не помічав нічого. 

Він їв свій суп, іноді поглядав на мене, іноді - в телефон. Але одного разу я зловила його погляд на Тетяні. Не такий, як на мене - не ніжний, навіть не зацікавлений. Швидше оцінювальний, короткий. Він швидко відвів очі, але я помітила.

Увечері, коли ми їхали додому, я спитала:

- У тебе з Тетяною були якісь стосунки?

Він здивовано подивився на мене. - З чого ти взяла?

- Вона до тебе… по-особливому ставиться.

- Вона до всіх так ставиться, - він стенув плечима. - Вона турботлива. І самотня. Їй хочеться бути потрібною.

- А ти їй потрібен?

- Анастасіє, - він зітхнув. - Вона жінка, яка любить поговорити й нагодувати. Не шукай проблем там, де їх немає.

Я замовкла. Він мав рацію? Чи я знову накручувала себе?

Четвертий день. Переломний.

Сталося те, що я не могла проігнорувати.

Ми працювали в квартирі - дофарбовували останні кути. Я мила підлогу в коридорі, коли почула голоси зі спальні. Олексій і Тетяна.