Розділ 16. Вода

У четвер мало статися щось, що мало б бути дрібницею, але стало краплею, яка переповнила чашу.

Ми працювали на об'єкті - квартира вже майже здавалася, залишалося тільки прибратися. Тетяна мила санвузол, я - коридор. Олексій був на кухні, закінчував останні дрібні роботи.

Я саме витирала пил із плінтусів, коли почула з ванної дивний звук - ніби щось важке впало на підлогу, а потім розлилося. За кілька секунд Тетяна вийшла в коридор зі зляканим обличчям.

- Анастасіє, там таке… Відро впало. Двадцять літрів. Я випадково зачепила, воно перекинулося. А я сама не впораюся, допоможи, будь ласка!

Я зайшла у ванну. Вода розлилася по всій підлозі - величезна калюжа, яка вже підтікала до порога. Відро, справді величезне, двадцятилітрове, лежало на боці.

- Я зараз візьму ганчірки, - сказала я, знімаючи светр, щоб не замочити.

Ми вдвох почали збирати воду. Я стала на коліна, вичавлюючи ганчірку у відро, Тетяна робила те саме. Працювали мовчки - вона чомусь не говорила, хоч зазвичай базікала без упину.

Я відволіклася на хвилину, щоб віджати ганчірку, коли в двері подзвонили.

Відчинила я - боса, в мокрих джинсах, з ганчіркою в руці. На порозі стояла жінка років сорока, доглянута, у дорогому пальті, з ідеальним макіяжем. Вона всміхнулася - тією ввічливою посмішкою, яка не має нічого спільного зі щирістю.

- Доброго дня. Я хазяйка цієї квартири. Хотіла подивитися, як ідуть роботи.

Я всміхнулася у відповідь, відчуваючи, як незручно стояти перед нею в такому вигляді.

- Заходьте, будь ласка. Просто там трохи води розлили, але ми вже прибираємо.

Хазяйка пройшла в квартиру, окинула поглядом коридор, потім зазирнула у ванну. Там, на колінах, стояла Тетяна, вичавлюючи ганчірку. Жінка побачила мене з ганчіркою, потім Тетяну, потім воду, і її обличчя стало кам'яним.

- Зрозуміло, - сказала вона. І пройшла далі, в кімнати, навіть не подивившись на мене.

Тетяна вискочила за нею. Я чула, як вона щось говорить - швидко, нерозбірливо, іноді вставляючи «ви не переживайте», «все буде добре», «ми вже приберемо». Хазяйка не відповідала - тільки короткі «ага» і «угу».

Коли вона пішла, Тетяна повернулася до ванної. Її обличчя було червоним, але не від сорому.

- Уяви, вона навіть не звернула на тебе уваги, - сказала Тетяна, дивлячись на мене. - Просто пройшла повз. Дивно.

Я мовчала. 

У голові крутилася думка, яку я не хотіла визнавати.

Тетяна розлила воду. Це її вина. Але коли прийшла хазяйка, я стояла на колінах, а вона стояла поруч. І для сторонньої людини картина виглядала так, ніби я - прибиральниця, а Тетяна - та, хто перевіряє процес.

- А чого ти не сказала їй, що це я розлила воду? - спитала Тетяна, ніби прочитавши мої думки. - Я б усе пояснила.

- Ти не встигла, - відповіла я. - Вона швидко пішла.

- Ну, буває, - Тетяна стенула плечима. - Головне, що роботу здамо.

Ми продовжили прибирати. Але я не могла позбутися відчуття, що все це було не випадково.

Вечері, коли ми з Олексієм залишилися вдвох, я нічого йому не розповіла. 

Він сидів утомлений, дивився в телефон, ледь відповідав на мої запитання. 

Якщо я зараз скажу: «А знаєш, Тетяна розлила воду, а потім хазяйка побачила нас, і мені стало соромно», - він подумає, що я знову чіпляюся до Тетяни. Що я накручую себе. Що я ревнива й недовірлива.

Я промовчала.

Але з того дня я почала дивитися на Тетяну інакше. Не як на колегу. Як на людину, яка, можливо, не випадково опинилася на цьому об'єкті. Не випадково розлила воду. Не випадково відійшла вбік, коли прийшла хазяйка.

Я не знала напевно. Але холодок у грудях, який з'явився після історії з Марією, тепер посилився.

Я вирішила спостерігати.