Розділ 15. Тріщина

Після того розмову про Марію ми більше не піднімали. Олексій більше не помилявся - принаймні, я не чула. 

Але щось у наших стосунках змінилося. Не одразу, не різко - як тріщина на склі, яка спочатку непомітна, але з часом стає все виразнішою.

І ти дивишся на це скло й думаєш: може, воно ще протримається? Може, якщо не дути, не чіпати, не дихати занадто голосно - воно не розлетиться?

Я брехала собі. Кожен день.

Олексій почав зникати. 

Спершу це були дрібниці - непомітні для стороннього ока, але для мене, яка вже навчилася читати його погляди, жести, інтонації, вони ставали червоними прапорцями. Він не відповідав на повідомлення по кілька годин - не тому, що ігнорував, а тому, що «був на об'єкті, там поганий зв'язок». Я вірила. Я мусила вірити. Бо якщо почати не вірити - що залишиться?

Я сиділа в гуртожитку, дивилася на екран телефону, і чекала. Чекала, коли з'явиться зелененька позначка «прочитано». Чекала, коли він почне друкувати. Чекала, коли прийде його «вибач, був зайнятий, ти як?».

Іноді я не витримувала й писала першою. «Привіт, як справи?» Він відповідав через пів години: «Нормально, працюю». І це «нормально» боліло більше, ніж якби він сказав «погано». Бо коли тобі погано, ти можеш запитати, що сталося, можеш допомогти, обійняти. А коли «нормально» - ти нічого не можеш. Ти просто зайва.

Через тиждень він почав затримуватися на роботі.

 Спочатку на годину. Я чекала в його квартирі (він дав мені ключі, і я ночувала в нього вже майже щодня, бо гуртожиток здавався чужим і холодним), готувала вечерю, дивилася в стелю. Потім - на дві години. Вечеря стигла на плиті, я перегортала стрічку в телефоні, не бачачи жодного поста. Потім - до пізна. Я засинала на дивані, ввімкнувши телевізор на фоні, щоб не чути тиші.

Він приходив стомлений, із темними колами під очима, цілував мене в лоба, бурмотів: «Треба було закінчити фарбування. Підвели матеріали. Приїхала перевірка». Я кивала, не питаючи. Боялася почути відповідь.

Але найстрашнішим було не те, що він зникав.

Найстрашнішим було те, що я почала звикати.

Я звикала до того, що він не відповідає годинами.

Звикала до того, що вечеря стигне на плиті.

Звикала до того, що засинаю сама, а прокидаюся поряд з ним - ніби нічого не сталося. 

Звикала до його втомлених очей, які дивилися крізь мене, а не на мене.

Тріщина росла.

Я не спала ночами. Лежала поруч, дивилася на його спину, слухала його дихання й думала. Думала про Віталія, який теж починав зникати за місяць до того, як я знайшла листування. Думала про Артема, який теж ставав відстороненим, коли готував чергову «перевірку». Думала про те, що я, мабуть, маю якийсь дар - притягувати чоловіків, які вчать мене чекати.

Я пробувала не думати. Перегортала стрічку в телефоні, дивилася на смішних котів, читала новини, які мене не цікавили. Але думки поверталися. Вони завжди поверталися.

І тоді я почала їсти.

Не тому, що була голодною. Тому, що солодке давало ілюзію контролю. Хвилинне полегшення, коли я могла не думати, не боятися, не чекати. 

Коли єдине, що мало значення, - це смак шоколаду на язиці, хруст печива між зубами, м'яка солодкість згущеного молока, яку я розмазувала по ложці.

Я купувала солодощі таємно. Ховала в рюкзак, щоб ніхто не бачив - ні мама, ні сестра, ні Олексій. 

Вдень, коли він був на роботі, я сиділа на кухні, зачинивши двері, й їла. Шоколадні батончики, печиво, цукерки, тістечка з найближчої пекарні. Я жувала й відчувала, як тривога відступає - не зникає, але ховається кудись глибше, за солодку вату, яку я створювала всередині себе.

Я знала, що це неправильно. Знаючи своє тіло - маленьке, тендітне, з моїми 151 см, яке важко переносить будь-які зміни, - я знала, що солодке не вирішить проблему. Воно тільки додасть нові. Я уявляла, як мій живіт стає м'яким, як обличчя округлюється, як Олексій дивиться на мене і бачить не ту дівчину, яку він поцілував уперше в старій «Ладі», а когось іншого. Повнішого. Слабшого.

Але я не могла зупинитися.

Одного вечора він приїхав раніше. Я сиділа на кухні, доїдала третю шоколадку за день, коли почула, як відчиняються двері. Я сховала фантик у кишеню джинсів, викинула обгортку в смітник (на дно, під інше сміття) і вдала, що просто п'ю чай.

- Привіт, - сказав він, заходячи на кухню. Вигляд у нього був втомлений, але він посміхнувся. - Що ти робиш?

- П'ю чай, - відповіла я, тримаючи чашку обома руками, щоб він не побачив, як вони тремтять.

Він підійшов, поцілував мене в скроню. Його губи були холодними - він тільки з вулиці.

- Ти сьогодні рано, - сказала я.

- Завершили раніше, - він відкрив холодильник, дістав сік. - Ти їла?

- Так, - збрехала я. - Суп.

Я не варила суп. Я їла шоколад. Уже третій день поспіль.

Він кивнув, не дивлячись на мене. Сів навпроти, відкрив сік, зробив ковток. 

Ми мовчали. Не напружено - порожньо. Ніби в кімнаті було двоє людей, які втомилися говорити.

- Олексію, - сказала я.

- Мм?

- У тебе все гаразд?

Він підняв на мене очі. У них не було агресії, але була втома. Така, від якої я не знала, як його захистити.

- Усе добре, - сказав він. - Просто втомився.

- Ти останнім часом багато працюєш.

- Об'єкт здаємо, - він стенув плечима. - Потім буде легше.

Він казав це вже втретє. Я не знала, чи вірити. Але я кивнула, проковтнула чергову порцію брехні й допила чай.

Уночі, коли він заснув, я вилізла з ліжка, пішла на кухню. Відкрила шафку, де ховала солодощі. Там було порожньо - я доїла все вдень. Я постояла кілька хвилин, дивлячись на порожню полицю, потім зачинила дверцята, притулилася до них лобом.

- Що зі мною не так? - прошепотіла я в темряву.

Відповіді не було.

Моє тіло почало змінюватися. Не різко - я помічала це перша. Джинси стали тіснішими в талії. Светр облягав там, де раніше висів вільно. Я дивилася на себе в дзеркало й не впізнавала. Не тому, що я стала товстою — ні, це було ще не помітно для сторонніх. А тому, що я бачила, як страх перетворюється на кілограми.