Розділ 13. Нічні думки

Тієї ночі я не спала.

Олексій лежав поруч, дихав рівно, іноді перевертався на бік, щоб обійняти мене уві сні. Його рука була важкою й теплою, але я не могла розслабитися. Дивилася у стелю й думала.

Марія.

Три рази за три дні. Не випадково. Я знала це. Коли людина помиляється раз — це помилка. Два — збіг. Три — закономірність.

Але яка? Хто така Марія? Колишня? Сестра? Подруга? Вигаданий персонаж із фільму, який він передивився?

Я повернула голову, дивлячись на його обличчя у світлі ліхтарів, що пробивалося крізь штори. Він був гарним. Не ідеальним — шрам на щоці, трохи грубі риси, зморшки біля очей, яких не було б у двадцятип'ятирічного. Але саме це робило його справжнім.

Проблема була не в ньому. Проблема була в мені. Я боялася. Боялася, що історія повториться. Боялася, що я знову не помічу чогось важливого, поки не стане пізно. Боялася, що моє серце, яке тільки-но почало відтавати, знову замерзне.

Я обережно вибралася з-під його руки, пішла на кухню, налила води. Сиділа в темряві, притулившись спиною до холодильника, й дивилася на тьмяне світло від вуличної лампи.

Якщо я зараз утечу — я боягузка. Якщо залишуся й не спитаю — я дура, яка не вчиться на помилках. Але як спитати? «Олексію, ти мене любиш чи просто плутаєш з кимось?» Звучить як сцена з дешевого серіалу.

Я вирішила почекати. Не робити різких рухів. Спостерігати.

Зранку, коли він прокинувся, я вже приготувала сніданок. Він подивився на яєчню, на каву, на мене, і його обличчя розпливлося в усмішці.

— Ти диво, — сказав він. — Я не заслуговую на тебе.

— Заслуговуєш, — відповіла я, цілуючи його в щоку. І подумала: але тільки якщо ти не брешеш.

Ми поїхали на роботу. Тетяна вже була на місці — мила вікна в залі.

— О, молодята приїхали! — гукнула вона, коли ми зайшли. — А я вже сама впоралася з підлогою на кухні.

— Ти молодець, — сказав Олексій. — Цицянка.

Вона засміялася, вдарила його ганчіркою. Я посміхнулася, але усмішка вийшла натягнутою.

День пройшов без Марій. Я рахувала. Жодного разу. Можливо, він справді взяв себе в руки. Можливо, я переймалася через дрібниці.

Але надвечір, коли ми сіли в машину, Олексій дістав телефон, подивився на екран і сказав:

— Марія написала. Завтра привезе, каже.

Я завмерла.

— Що?

Він підняв очі, зрозумів, що сказав, і його обличчя стало сірим.

— Анастасіє, це не те, що ти думаєш.

— Тоді хто це? — спитала я. Мій голос тремтів, але я трималася.

— Марія — це… — він завагався. — Це дружина Миколи.

Я витріщилася на нього.

— Дружина Миколи? Але Микола казав, що його дружину звати Надія.

Олексій закрив очі. Видихнув. Коли розплющив їх, у них була втома, якої я раніше не бачила.

— Брехати тобі не буду, — сказав він. — Але прошу — вислухай до кінця, перш ніж піти.

Я не обіцяла. Але залишилася сидіти.

— Марія — це моя колишня, — сказав він. — Ми розійшлися два роки тому. Я не згадував її, тому що… тому що боляче. Вона пішла до іншого. Я намагався забути. Думав, що забув. А коли з'явилася ти, я подумав, що все, минуле закрито.

Він говорив тихо, дивлячись на кермо, ніби воно могло дати йому сили.

— Але іноді, коли я дивлюся на тебе, я бачу її. Не тому, що ви схожі. Ви різні. Але є щось… у погляді. В усмішці. У тому, як ти мовчиш, коли тобі боляче. І моя гол