Розділ 12. Марія

Олексій ніколи не плутав імена. Він міг забути, куди поклав ключі, міг переплутати день тижня, міг не згадати, що обіцяв купити хліб. Але імена — ніколи. Він називав Миколу Миколою, Дениса Денисом, Сергія Сергієм, а Тетяну — Тетяною або Цицянкою, залежно від настрою.

Тому перший раз, коли він назвав мене Марією, я вирішила, що мені почулося.

Ми працювали в дальній кімнаті — я мила підлогу, він фарбував стелю. Тетяна була на кухні, відмивала плитку від засохлого розчину. Було гамірно, десь за стіною Денис щось свердлив, у квартирі стояв запах фарби й свіжої шпаклівки.

— Маріє, принеси мені, будь ласка, той шпатель, що на підвіконні, — сказав Олексій, не відриваючись від роботи.

Я завмерла. Шпатель на підвіконні. Маріє.

Можливо, він мав на увазі когось іншого. Але в кімнаті були тільки ми.

— Олексію, — сказала я. — Мене звати Анастасія.

Він опустив руку з пензлем і повернувся до мене. Його обличчя було спокійним, але в очах промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Що?

— Ти назвав мене Марією.

Він поморгав. Потім усміхнувся.

— Справді? Вибач. Задумався просто. Ти ж знаєш, у мене голова забита планами, кошторисами, тут ще це фарбування… — він махнув рукою на стелю. — Марія — це дружина Дениса. Вона вчора приносила йому обід, я з нею говорив, ось і застрягло в голові.

Логічне пояснення. Я кивнула, взяла шпатель — правильний, широкий, не той, що лежав поруч, а той, що на підвіконні, — і подала йому.

— Дякую, Маріє… тобто Анастасіє, — він знову всміхнувся, поцілував мене в скроню й повернувся до стелі.

Я видихнула. Випадок. Звичайна випадковість. Буває.

Але другого разу я вже не могла списати на випадковість.

Це сталося через два дні. Ми закінчували фарбування у вітальні, і Олексій попросив мене переставити банки з фарбою в куток.

— Маріє, будь ласка, перестав їх під вікно, вони заважають проходу, — сказав він, малюючи пензлем кут біля плінтуса.

Я завмерла. Знову. Він навіть не помітив.

— Олексію, — сказала я.

— Мм?

— Я не Марія.

Він підняв голову. На його обличчі було справжнє здивування. Не вдаване — я навчилася розпізнавати його брехню за місяць, і зараз він не брехав.

— Серйозно? — він поставив пензель у банку, витер руки об ганчірку. — Анастасіє, вибач. Я не знаю, що зі мною. Ти стоїш, і в моїй голові чомусь спливає це ім'я. Марія. Ніби я тебе знаю під ним.

— Може, в тебе була колишня Марія? — спитала я, і в голосі прозвучало більше гостроти, ніж я планувала.

Олексій насупився.

— Не було в мене ніякої Марії. Ніколи.

— Тоді чому?

— Я не знаю, — він розвів руками. — Може, ти схожа на когось. Актриса якась, співачка. Я не пам'ятаю.

Я хотіла вірити. Дуже хотіла. Але всередині зароджувався холод — не лютий, але впертий. Той самий, який приходив щоразу, коли Віталій вкотре брехав.

— Це вже вдруге, Олексію, — сказала я тихо. — Я не зла, але мені неприємно.

— Я розумію, — він підійшов до мене, узяв за плечі. — Я буду уважнішим. Обіцяю.

Я кивнула. Він поцілував мене в губи, довго, ніжно, так, що на мить я забула про Марію.

Але наступного дня він зробив це знову.

Ми були на кухні. Я розставляла миючі засоби на полиці, він пив каву, сидячи на підвіконні. Тетяна вийшла палити, хлопці працювали в інших кімнатах. Було тихо й майже затишно.

— Маріє, любий, ти не бачила, куди я поклав свій телефон? — спитав він, навіть не піднявши голови.

Я завмерла з пляшкою миючого засобу в руці.

— Що ти сказав? — спитала я. Мій голос був рівним. Занадто рівним.

Олексій підняв очі. На секунду в них промайнув подив, а потім — усвідомлення.

— Анастасіє, я…

— Ти назвав мене Марією. І «любий». Ти ніколи не називав мене «любий».

Він сповз із підвіконня, підійшов до мене. Я відступила на крок.

— Анастасіє, це просто слово.

— Третій раз за три дні, Олексію. Це не «просто слово».

Він видихнув, потер обличчя.

— Слухай, давай я поясню. Я не знаю, чому це відбувається. Можливо, стрес, недосип. Можливо, я колись знав дівчину Марію, але забув. Але я не обманюю тебе. Я не плутаю тебе з кимось, із ким я був раніше.

— А звідки мені знати? — спитала я. — Ти нічого не розповідав про своє минуле. Ні про колишніх, ні про те, чому ти самотній. Я не питала, але… може, настав час.

Олексій мовчав довго. Так довго, що я майже пошкодувала про свої слова.

— Моя колишня, — сказав він нарешті. — Вона пішла три роки тому. Не через мене — через обставини. Її звали не Марія. Не хвилюйся.

— Тоді чому?

— Якщо я скажу, що не знаю, ти повіриш?

Я дивилася на нього. Його обличчя було відкритим, без тіні брехні. Але моє серце стискалося. Не тому, що він брехав. А тому, що я боялася знову повірити не тому.

— Повірю, — сказала я. — Але якщо це повториться, Олексію… я не знаю, що буду думати.

Він обійняв мене. Міцно, надійно, як завжди.

— Не повториться, — сказав він у моє волосся. — Я запам'ятаю. Анастасія. Аня. Настя. Жодних Марій.

Я пригорнулася до нього, відчуваючи, як його серце б'ється. Повільно, рівно, без паніки. І подумала: можливо, я справді перебільшую. Можливо, це просто втома. Можливо, він просто розсіяний.

Але десь глибоко всередині заворушився черв'ячок сумніву. Нагадуючи, що Віталій теж здавався ідеальним, поки я не знайшла листування.

Я не хотіла перевіряти Олексія. Не хотіла нишпорити в його телефоні, не хотіла влаштовувати допити, не хотіла ставати тією дівчиною, яка бачить загрозу в кожному русі.

Але ім'я Марія застрягло в голові, як скалка. І чим більше я намагалася її не помічати, тим глибше вона входила.