Розділ 11. Цицянка

Наступного понеділка Олексій сказав:

- Я знайшов тобі помічницю.

Ми сиділи в його машині перед будівництвом, пили каву з термоса, який він купив спеціально, щоб я могла пити гарячий напівак по дорозі.

- Помічницю? - перепитала я.

- Ну, прибиральницю другу. Об'єкт великий, ти одна не встигаєш. А через два тижні здаємо квартиру, треба генеральне прибирання.

Я трохи образилася - не на нього, на себе. Невже я так погано працюю, що потрібна друга пара рук?

- Не кривися, - сказав Олексій, ніби прочитав мої думки. - Ти робиш усе добре. Просто об'єктивно багато роботи. А дівчина перевірена, працювала з нами на минулому об'єкті.

- Як її звати?

- Тетяна, - відповів він, і моє серце пропустило удар.

Таня. Ім'я, яке переслідувало мене півроку. Ім'я дівчини, через яку Віталій пішов. Я знала, що це не вона. Навряд чи вагітна дружина мого колишнього пішла б прибирати на будівництво. Але відлуння болю вдарило десь під ребрами.

- Ти поблідніла, - зауважив Олексій. - Що?

- Нічого. Просто ім'я…

- Погане?

- Не погане, - я похитала головою. - Просто мого колишнього… ну, ту, з якою… її звати Таня.

Олексій посміхнувся.

- Ти хвилюєшся, що я на неї поведуся? Чи що вона стане твоєю суперницею?

- Ні! - заперечила я надто швидко. - Просто…

- Анастасіє, - він узяв мою руку. - Я дивлюся на тебе. Інших жінок для мене не існує. Навіть якщо їх звати Таня, навіть якщо їх сто, навіть якщо вони ходять у бікіні.

Я засміялася, незважаючи на тривогу.

- Домовилися.

Тетяна приїхала о десятій. Вона була невисокою - десь метр шістдесят, - повненькою, із темним волоссям, зібраним у хвіст, і великими карими очима. Але найперше, що впадало в очі, були груди. Великі. Дуже великі. Настільки, що робоча кофта тріщала по швах.

- Знайомтеся, - сказав Олексій, який саме вийшов у коридор. - Це Цицянка. Буде працювати з тобою.

Я витріщилася на нього. Цицянка?

Тетяна засміялася - голосно, заливисто, без жодної образи. - Ой, Олексію, ти б хоч при людях нормально називав, - сказала вона, шльопнувши його по плечу. - А то Анастасія подумає, що я якась неправильна.

- Вона не подумає, - усміхнувся він. - Вона вже знає, що я жартую.

Я не знала. 

Я стояла, дивлячись на них, і відчувала дивну ревнощі. 

Не до Тетяни - до їхньої легкості. До того, як вільно вона його торкалася. До того, як він називав її прізвиськом, яке я чула вперше.

- Анастасіє? - Тетяна повернулася до мене. - Давай на ти? Бо ми ж тепер колеги.

- Давай, - сказала я, намагаючись посміхнутися.

Ми пішли показувати об'єм робіт. Тетяна виявилася говіркою - вона розповідала про минулі об'єкти, про своїх дітей (їй було двадцять вісім, двоє синів, чоловік утік три роки тому), про те, як любить готувати борщ і ненавидить мити вікна.

Я слухала, кивала, але половини не сприймала. Тому що думала про Олексія. 

Про те, як він сказав «Цицянка». 

Про те, як легко це прозвучало. 

Про те, що він ніколи не давав прізвиська мені.

В обід ми сиділи за столом усією бригадою. Тетяна опинилася поряд з Олексієм, я - навпроти. Вона жартувала, їла з його тарілки (він дозволяв), розповідала історію про те, як вони разом фарбували стелю на минулому об'єкті, і він упустив відро з фарбою собі на голову.

- Він стояв зелений, як інопланетянин! - реготала Тетяна, показуючи на Олексія. - А коли почав говорити, в нього з рота синя фарба капала!

Чоловіки сміялися. Олексій теж. Я посміхалася, але відчувала, як щось холоне всередині.

- Анастасіє, ти чого така сумна? - спитав Денис, який сидів поруч.

- Не сумна, - відповіла я. - Просто втомилася.

Це була правда. Але не вся правда.

Увечері в машині Олексій спитав:

- Тобі не сподобалася Тетяна?

- Ні, вона хороша, - сказала я чесно. Гарною вона мені не була, але зла в ній не було. - Просто…

- Просто?

- Ти називаєш її Цицянкою, - випалила я. - Це… інтимно.

Олексій засміявся. Але побачивши мій вираз, припинив.

- Ти ревнуєш? - спитав він.

- Ні, - я відвела погляд у вікно. - Просто це прізвисько. Ти мені ніколи не давав прізвиська, а їй дав.

- Бо в неї груди великі, - сказав він просто. - Це жарт, Анастасіє. Ми працювали разом два роки, вона сміється з цього прізвиська сама. Це не означає, що я хочу з нею спати.

Я мовчала, знаючи, що він правий. Але знаючи також, що почуття не завжди слухаються логіки.

- Я просто… я ще не до кінця одужала після Віталія, - сказала я тихо. - Мені здається, що будь-яка інша жінка може знову відібрати в мене щось важливе.

Олексій зупинив машину на узбіччі, вимкнув двигун і повернувся до мене.

- Слухай уважно, - сказав він. - Я не Віталій. Я не зраджую. Я не шукаю когось кращого. Мені потрібна ти. Тільки ти. З твоїми страхами, з твоєю ревнощами, з твоїми вечорами, коли ти мовчиш і дивишся у стелю. Зрозуміла?

Я кивнула, проковтнувши сльози.

- Я не буду казати, що ти дурна, - додав він. - Але я попрошу тебе працювати над цим. Бо якщо ти будеш ревнувати мене до кожної жінки, яка має груди, ми не витримаємо.

- А якщо в тебе будуть жінки без грудей? - спитала я, намагаючись жартувати.

Він засміявся, поцілував мене в лоба й завів двигун.

Ми поїхали додому. 

І я майже заспокоїлася.

Майже...