Розділ 10. Батько

Тиша в Олексієвій квартирі була моїм порятунком. Я прокидалася вранці від звуку його кроків на кухні, від запаху кави, від того, як сонячне світло пробивалося крізь старі фіранки й падало смужками на підлогу. 

Я почала звикати до цього. До того, що поруч є хтось, хто не зникне. До того, що можна не ховатися.

Олексій наполіг на грошах. Не одразу - ми сперечалися дві години, я плакала, він мовчав, потім обіймав, потім знову казав своє. У підсумку він просто перевів гроші на картку, а я стояла з телефоном у руці й дивилася на баланс, не вірячи своїм очам.

- Повернеш, коли закінчиш університет, - сказав він. - Якщо захочеш.

Я хотіла сказати, що обов'язково поверну. Але слова застрягли в горлі, бо я знала: навіть якщо колись віддам кожну копійку, я все одно буду перед ним у боргу. Не грошима. Чимось більшим.

Того ж дня я оплатила навчання. Лист із деканату, який висів наді мною дамокловим мечем, зник. Я дивилася на квитанцію з мокрими очима й відчувала, як із плечей падає тонна цегли.

- Все, - сказала я телефоном Олексієві. - Я закрила семестр.

- Молодець, - відповів він. - Тепер можеш спокійно вчитися.

- І дякувати тобі до кінця життя.

- Не треба, - він засміявся. - Краще приготуй мені ті сирники, які ти хвалила.

Я засміялася крізь сльози. І подумала, що, можливо, життя налагоджується.

Але наступного дня прийшов батько.

Я сиділа в університетській кав'ярні між парами, гортаючи конспект із кредитного менеджменту, коли він увірвався всередину, як буревій. Я не чула, як він зайшов, - просто підняла очі й побачила його біля входу. Високий, худий, із червоним обличчям і розстебнутим пальтом, він оглядав зал, поки його погляд не впав на мене.

У моєму животі все обірвалося.

- Анастасіє! - гукнув він так голосно, що дві дівчини за сусіднім столиком здригнулися. - Ану йди сюди!

Я не ворухнулася. 

Не могла. 

Мої ноги приросли до підлоги, а конспект випав із рук.

Він підійшов сам, важко тупаючи по лінолеуму. Запах дешевого тютюну й одеколону вдарив у ніс задовго до того, як він опинився поруч.

- Я чув, у тебе з'явився новий друг, - сказав він, не сідаючи. Дивився на мене згори, і в цьому погляді не було нічого батьківського. Був допит і претензія. - Будівельник, здається?

- Тату, це не місце для розмови, - прошепотіла я, озираючись на людей навколо. - Давай вийдемо.

- Не вчи мене, де мені розмовляти! - гаркнув він. - Ти чим думаєш? Я припиняю платити за навчання - ти одразу знаходиш собі альфонса, який…

- Він не альфонс! - вигукнула я, встаючи. Стілець відлетів назад із неприємним скреготом. - Він допоміг мені, коли ти відвернувся! Коли ти сказав, що я більше не твоя проблема!

- Бо ти не слухаєшся! - батько стукнув кулаком по столу, так що чашка з кавою підскочила й розлилася. - Якщо дитина не поважає батька, вона не отримує грошей! Елементарно!

- Я забула подзвонити! - мій голос тремтів, але вже не від страху - від люті. - Я забула подзвонити три дні, і ти вирішив зламати мені життя?!

Люди навколо повертали голови. Хтось із викладачів визирнув із сусідньої аудиторії, насуплено дивлячись на нас. Я відчувала, як червонію, як сльози підступають до очей, але не від сорому - від приниження.

- Цей твій будівельник, - батько примружився, - він скільки тобі дав? Десять тисяч? Двадцять? А ти вже в його ліжку, я правильно розумію?

- Замовкни! - я вигукнула голосніше, ніж планувала. У кав'ярні стало тихо. Навіть бариста за стійкою завмер із чашкою в руці. - Не смій говорити про нього так. Він єдиний, хто не кинув мене, коли мені було погано. На відміну від тебе.

Батько почервонів ще дужче - тепер він був майже бордовим.

- Я твій батько! - заревів він. - Я маю право знати, з ким ти спиш!

- Ти втратив це право, коли послав мене й перестав давати матері кошти, знаючи, що я не працюю! - я вже не контролювала себе. Слова летіли, як камінці з пращі. - Коли ти сказав, що я «доросла і сама собі господиня», це було твоє рішення. Тепер не лізь!

Десь у кутку кав'ярні хтось зааплодував. Тихо, невпевнено, але я почула. Батько теж почув. Він обернувся, подивився на людей, які дивилися на нього з осудом, і його обличчя на мить стало розгубленим.

- Я приїхав не сваритися, - сказав він тихіше, проводячи рукою по обличчю. У цей момент він виглядав старим. Втомленим. Не страшним. - Я приїхав… гроші привіз.

Я завмерла.

- Що?

Він дістав із внутрішньої кишені пальта конверт - товстий, коричневий, запечатаний. Поклав на стіл переді мною.

- Тут сто двадцять тисяч. На навчання. Я… - він запнувся, ковзнув поглядом убік, ніби шукав порятунку у вікні. - Я подумав, що, можливо, переборщив.

Я дивилася на конверт, не вірячи своїм очам. Сто двадцять тисяч. Та сама сума, яку вчора переказав Олексій. Та сама, через яку я не спала ночами.

- Ти жартуєш? - спитала я. Голос був хрипким. - Ти мене покарав, потім вирішив помилувати, і я маю бути вдячна?

- Анастасіє, я твій батько…

- Ти втратив право називатися моїм батьком, - сказала я. Спокійно. Чітко. Без істерики. - Коли ти сказав, що я більше не твоя проблема, я тобі повірила. І вирішила свої проблеми сама. Без тебе. Тому гроші забери.

Батько витріщився на мене так, ніби я вдарила його.

- Що?

- Я сказала: забери. Мені не потрібні твої гроші. Я вже закрила навчання.

- Як?

- Це не твоя справа, - я підняла конверт і вклала його в його тремтячі пальці. + А тепер, будь ласка, йди. Ти влаштував скандал на всю кав'ярню. Мені соромно.

Він стояв, дивлячись на конверт у своїх руках, і вперше за цю розмову я побачила в його очах щось, схоже на розгубленість. Навіть на біль.

- Я хотів як краще, - сказав він тихо.

- А вийшло, як завжди, - відповіла я. - Миколайович?

Він здригнувся. 

Це було прізвисько, яке він ненавидів. Мама називала його так, коли він робив щось нестерпне. Я не використовувала його роками. Але зараз воно вилетіло само.