Розділ 9. Тепло, яке гріє зсередини

Ранок в Олексієвій квартирі пах свіжозвареною кавою, сирниками та чимось таким домашнім, що в мене перехоплювало подих. Я сиділа на кухні, закутана в його стару футболку, й дивилася, як він стоїть біля плити, перевертаючи сирники на сковорідці.

- Ти вже прокинулася? - спитав він, озирнувшись через плече. Його волосся було розкуйовдженим, очі ще сонними, але усмішка - такою теплою, що я відчула її фізично.

- Не могла спати довше, коли відчула запах, - зізналася я.

Він поставив переді мною тарілку. Сирники були золотистими, з хрусткою скоринкою, посипані цукровою пудрою. Поруч - чашка чорної кави без цукру. Він запам'ятав. Як я люблю каву. Як я люблю сирники. Як я тремчу, коли він торкається моєї руки.

- Ти сьогодні красунчик, - сказав він, сідаючи навпроти.

- Я ще не вмивалася.

- Мені байдуже.

Я засміялася, відламуючи шматочок сирника. Він був ідеальним. Усе в цю мить було ідеальним.

Ми снідали повільно, не поспішаючи. Говорили про дрібниці - про те, що мені треба здати курсову через тиждень, про те, що на будівництві залишилося фарбувати останню кімнату, про те, що листопад закінчується, а це означає, що скоро зима.

- Ти любиш зиму? - спитав Олексій.

- Не знаю, - відповіла я. - Раніше любила. А потім…

- Потім?

- Потім Віталій подарував мені шарф на Новий рік, а за два тижні сказав, що Таня вагітна, - сказала я, і мій голос несподівано прозвучав спокійно. Ніби я говорила про погоду.

Олексій нахмурився.

- Ану, давай сюди, - сказав він, простягаючи руку через стіл.

Я поклала свою долоню в його. Він стиснув її, ніжно, але міцно.

- Шарф викинь, - сказав він. - Я тобі новий куплю.

- Ти вже купив мені шарф, - нагадала я, торкаючись сірого светра, який він подарував на набережній.

- То був не новорічний, - заперечив він. - Новорічний буде кращим.

Я всміхнулася. І зловила себе на думці, що вперше за довгий час думаю про Новий рік не з жахом, а з чимось схожим на надію.

**"

Ми приїхали на будівництво разом. Олексій припаркував свою темно-зелену «Ладу» біля під'їзду, вимкнув двигун і повернувся до мене.

- Ти готова? - спитав він.

- До чого?

- До того, що всі побачать. Ми приїхали разом. Усмішки, погляди. Ніяких таємниць.

Я завагалася на секунду. А потім кивнула.

- Готова.

Ми зайшли в під'їзд разом. Я відчувала, як мої щоки червоніють, коли ми проходили повз Миколу, який саме виносив сміття. Він зупинився, окинув нас поглядом - мою незібрану зачіску, Олексієву футболку, яка виглядала з-під светра (я зрозуміла, що він одягнув її поспіхом, бо ми проспали), - і широко всміхнувся.

- О, молодята, - сказав він. - Доброго ранку.

- Ми не молодята, - буркнув Олексій, але без злості.

- Поки що ні, - погодився Микола, підморгуючи мені.

Я опустила очі й прискорила крок.

На кухні вже зібралися хлопці. Денис пив чай, дивлячись у телефон, ще один робітник, Сергій, розкладав інструменти. Юра стояв біля вікна, повернувшись спиною до всіх.

Коли ми зайшли, він обернувся. Його погляд ковзнув по мені, потім по Олексію, потім знову на мене. Він нічого не сказав. Просто відвернувся й вийшов у коридор.

Я відчула, як у грудях щось стиснулося.

- Не переживай, - тихо сказав Олексій, схиляючись до мого вуха. - Він переживе.

- А якщо ні?

- Значить, він не був справжнім другом.

Я хотіла вірити, що Юра переживе. Але десь глибоко всередині я знала: біль від того, що тебе не обрали, не минає швидко. Він залишається, навіть коли ти посміхаєшся. Навіть коли запевняєш себе, що все добре.

Я взяла цебро й пішла мити підлогу. Тому що це було єдине, що я могла контролювати.

***

День пройшов напружено. Не через роботу - робота була звичною. А через атмосферу, яка згустилася в маленькій квартирі, де ми всі працювали.

Юра уникав мене. Він не дивився в мій бік, не говорив зі мною, навіть коли ми опинялися в одній кімнаті. Я чула, як він сміється з Денисом у сусідній кімнаті - надто голосно, надто награно. Він намагався показати, що йому байдуже. Але я бачила, як тремтять його руки, коли він тримав шпатель. Я бачила, як він курить на балконі одну цигарку за іншою, хоча раніше палив рідко.

Мені було соромно. Не тому, що я обрала Олексія. А тому, що не могла дати Юрі того, чого він хотів. І тому, що його біль був справжнім, а я не могла його полегшити.

- Перестань, - сказав Олексій в обід, коли ми залишилися на кухні вдвох. - Ти не винна.

- Знаю. Але це не означає, що мені байдуже.

- Якщо ти почнеш його жаліти, він подумає, що має шанс, - Олексій говорив спокійно, без ревнощів. Просто констатував факт. - Це буде жорстокіше, ніж просто тримати дистанцію.

- Тобі легко говорити, - сказала я. - Ти не відштовхував нікого.

Олексій подивився на мене довгим поглядом. Потім узяв мою руку й поклав собі на коліно.

- Відштовхував, - сказав він. - І мене відштовхували. Я знаю, як це. Але є речі, які не лікуються фальшивою ніжністю. Тільки часом.

Я хотіла запитати, хто його відкидав. Чому він досі самотній, такий гарний і добрий. Але не наважилася. Не час.

***

Увечері, коли ми їхали додому (я знову погодилася ночувати в нього - вже без вагань), Олексій раптом звернув не в мій бік, а в інший.

- Куди ми? - спитала я.

- До магазину.

- За чим?

- За вечерею. І за твоїми улюбленими цукерками, які ти не купуєш, бо шкода грошей.

Я витріщилася на нього.

- Звідки ти знаєш про цукерки?

- Ти вчора вночі бурмотіла уві сні, - сказав він серйозно. В очах танцювали бісики.

Я вдарила його по плечу, але він тільки засміявся й увімкнув поворот.

Ми зайшли в супермаркет. Це було так звичайно й водносно так інакше - ходити з чоловіком між стелажами, обирати продукти, сперечатися, чи брати вершки для супу, чи обійтися. Він віз візок, а я складала туди все, що здавалося смачним. Я не дивилася на цінники - вперше за півроку.