Розділ 8. Зустріч, на яку ніхто не чекав

Наступні два тижні стали для мене часом, коли я вчилася дихати наново.

Зранку - університет. Пари з банківської справи, викладачі, які вимагали конспекти, постійні дедлайни, які нависали наді мною, як дамоклів меч. Я сиділа в аудиторії, дивилася на презентації про кредитні ризики й ловила себе на думці, що не чую жодного слова. Тому що все моє єство було зайняте іншим - очікуванням вечора, коли я знову побачу Олексія.

Після пар - будівництво.

Я міняла светр на стару робочу кофту, брала цебро й ганчірки, і мені здавалося, що всі навколо бачать, як я свічуся. Микола казав, що в мене «очі горять». Денис бурмотів, що «ще трохи - і засяєш у темряві».

Я соромилася. Але всередині розцвітало щось, чого я не відчувала роками.

Олексій приходив на обід завжди в один і той самий час. Він сідав поруч, клав свою важку долоню на мою спину між лопатками, і мені здавалося, що в цю мить світ переставав обертатися. Ми їли бутерброди, пили чай із пластикових стаканчиків, говорили про дурниці - про фільми, які варто подивитися, про місця, куди поїхати, коли в мене будуть гроші.

- А куди ти хочеш поїхати? - спитав він одного разу.

- Я ніколи не була на морі, - зізналася я. - Справжньому. Де пісок, пальми, блакитна вода.

Він подивився на мене з таким виразом, ніби я сказала, що хочу на Місяць.

- Як так?

- Батьки не возили. А потім - навчання, потім Віталій, потім усе пішло шкереберть. Ніколи не було ні грошей, ні часу.

Олексій мовчав кілька секунд. Потім усміхнувся своєю хитрою усмішкою, від якої в мене щоразу підгиналися коліна.

- Поїдемо, - сказав він.

- Куди?

- На море. Наступного літа.

Я засміялася, тому що це звучало як казка. Я не вірила в казки після всього, що сталося. Але в його очах не було брехні. Була впевненість.

Наступного літа. Я повторювала ці слова про себе, коли мила підлогу, коли їхала в метро, коли засинала. Наступного літа. Значить, він бачить мене у своєму майбутньому. Значить, я не просто «дівчина на один вечір» або «тимчасове захоплення».

Я не казала йому, як багато це для мене означає. Боялася злякати.

***

Але не все було безхмарним.

Юра дистанціювався. Він більше не підходив до мене, не жартував, не пропонував кави. Вітався сухо, питав тільки про роботу, і відповіді навіть не слухав. Він більше не дивився на мене так, як раніше - з тим теплом, яке я помітила ще на початку, але вважала просто дружнім.

Я бачила, як він іноді зупиняється в дверях кімнати, де ми з Олексієм сиділи надто близько, і його обличчя темніє. Він нічого не казав. Не сварився. Але його мовчання було важчим за будь-які слова.

- Треба з ним поговорити, - сказала я Олексієві одного вечора в машині.

- Про що?

- Він страждає. Я це бачу.

Олексій видихнув, потираючи кермо.

- Юра - дорослий хлопець. Він сам розбереться зі своїми почуттями.

- Але ж він твій друг.

- Тому я й не лізу, - Олексій повернувся до мене. Його обличчя було спокійним, але в очах танцювало щось тривожне. - Якщо я зараз піду до нього й почну розмову про тебе - він подумає, що я хвалюся або ставлю себе вище. Це зробить тільки гірше. Йому треба час.

- Скільки часу? - спитала я.

- Не знаю, - зізнався він. - Скільки треба.

Я хотіла заперечити, але не могла. Бо в глибині душі розуміла, що Юра сам обрав цю відстань. Я не обіцяла йому нічого, не давала надії. Але біль від того, що ти не потрібний, коли поруч є хтось інший, не залежить від обіцянок. Він просто є.

Я вирішила дати Юрі простір. І молилася, щоб це не зруйнувало ту крихку гармонію, яка почала вибудовуватися в нашому маленькому робочому світі.

***

У четвер сталося те, чого я не очікувала.

Ми працювали до пізнього вечора - треба було закінчити шпаклівку в дальній кімнаті, щоб наступного дня почати фарбування. Олексій затримався разом з усіма. Я мила інструменти на кухні, коли почула кроки за спиною.

- Привіт, - сказав хтось.

Я обернулася. У дверях стояв Артем.

Серце впало в п'яти.

Він змінився - схуд, під очима залягли темні кола, волосся стало довшим і неохайним. Але очі були ті самі - блакитні, холодні, вивчаючі. Він дивився на мене так, ніби ми розійшлися вчора, а не місяць тому.

- Ти як тут? - спитала я, відчуваючи, як пересихає в горлі.

- Юра подзвонив, - сказав Артем, засовуючи руки в кишені куртки. - Сказав, що в тебе все добре. Що ти працюєш. Я вирішив заїхати.

«Юра подзвонив». Ці два слова вдарили боляче. Невже Юра настільки хотів помститися, що покликав Артема?

- Ми закінчили, Артеме, - сказала я рівно, хоча всередині все тремтіло. - Навіщо ти прийшов?

Він зробив крок у кімнату. Потім ще один. Я відступила до стіни, хапаючись за мокру ганчірку, ніби вона могла захистити мене.

- Я хотів побачити тебе, - сказав він. Голос був тихим, але в ньому відчувався метал. - Той, кого ти знайшов… чим він кращий за мене?

- Це не твоя справа.

- Анастасіє, - він підійшов майже впритул. Від нього пахло алкоголем і цигарками. Це був не той Артем, який приносив каву до університету й чекав мене після пар. - Я не спав ночами. Думав про тебе. Про те, що я все зіпсував своєю дурістю. Давай почнемо спочатку?

Я відчула, як страх переходить у гнів.

- Ти влаштував мені перевірку, Артеме. Ти дав мій номер своєму другу, щоб подивитися, чи я поведуся на нього. Це не «дурість». Це хвороба.

Він здригнувся, ніби я вдарила його.

- Я змінився, - сказав він. - Я зрозумів, як був неправий.

- Ти не змінився, - відповіла я. - Ти просто не отримав те, що хотів.

У цю мить у дверях з'явився Олексій.

Він стояв, широко розставивши ноги, його руки були брудними від шпаклівки, обличчя - кам'яним. Він не питав, хто це й що тут відбувається. Він усе зрозумів з одного погляду.

- Вийди, - сказав він Артемові. Не голосно. Але так, що в кімнаті стало тісно.

Артем обернувся до нього. Виміряв поглядом - зріст, ширину плечей, шрам на щоці. Його обличчя скривилося в усмішці, яка не мала нічого спільного з веселощами.