Розділ 7. Тінь на стіні

Перші два дні ми намагалися робити вигляд, що нічого не сталося.

Я приходила на будівництво, вдягала свій старий светр, брала цебро й ганчірки, мила підлогу. 

Олексій ходив по кімнатах із рівнем або шпателем, віддавав розпорядження хлопцям, пив каву на кухні. 

Ми майже не розмовляли. Але коли наші погляди зустрічалися, я бачила в його очах те саме, що відчувала в грудях: нетерпіння.

Ми чекали вечора.

І кожного вечора він підвозив мене додому. 

Ми сиділи в його старій «Ладі» й цілувалися, поки за вікнами темніло, а в салоні ставало зовсім холодно. Він тримав мене за руку на перемикачі передач, і я не хотіла, щоб ця дорога закінчувалася.

- Можна я завтра не піду на роботу? - жартувала я, коли він зупинявся біля мого під'їзду.

- Не можна, - відповідав він, усміхаючись. - Без тебе підлога не буде такою чистою.

Я виходила з машини й летіла додому, не відчуваючи під собою ніг.

На третій день, коли ми знову зустрілися на об'єкті, я відвела його вбік. Він стояв на кухні, замішуючи шпаклівку, коли я зайшла й зачинила за собою двері.

- Олексію, нам треба поговорити.

Він підняв брови.

- Серйозне обличчя. Щось трапилося?

- Ні, - я завагалася. - Але… я хотіла попросити тебе про одну річ.

- Про яку?

- Давай не будемо розповідати на роботі. Про нас.

Він завмер. Його руки, брудні від шпаклівки, застигли над відром.

- Ти серйозно?

- Так, - я відчула, як червонію. - Просто… я не хочу, щоб всі знали. Щоб вони дивилися, обговорювали. Мені буде ніяково.

Олексій мовчав кілька секунд. Потім відклав шпатель і витер руки об ганчірку.

- Настя, - сказав він, і я помітила, як змінився його голос. Став тихішим, напруженішим. - Ти соромишся мене?

- Що? Ні! - я мало не скрикнула. - Зовсім ні. Просто… це робоче місце. Ти мій начальник, по суті. Я тут прибиральниця. Люди почнуть пліткувати, і мені буде незручно дивитися їм в очі.

Він потер потилицю - жест, який я вже знала. Він робив так, коли щось його турбувало.

- Я не люблю ховатися, - сказав він нарешті. - Усе життя не любив. Якщо ми разом - значить, разом. Без цих ігор.

- Я не граю, - сказала я тихо. - Я просто прошу трохи часу. Хай трохи все вляжеться.

Він подивився на мене довго. Так довго, що я майже почала шкодувати, що завела цю розмову.

- Добре, - сказав він нарешті. І я видихнула. - Але не довго. Я не люблю брехати.

- Ми не брешемо. Ми просто не розповідаємо.

Він криво усміхнувся.

- Це те саме.

Він нахилився й поцілував мене в лоба - швидко, ніжно, по-господарськи. І вийшов із кухні, залишивши мене стояти з розігрітими щоками й губами, які пам'ятали тепло його дотику.

Я думала, що ми зможемо це приховати.

Я помилялася.

***

Уже за два дні я зрозуміла, що наша «таємниця» - найгірша таємниця у світі. Тому що ми обоє не вміли прикидатися.

Я ловила себе на тому, що постійно шукаю його очима. 

Де він? Що робить? Чи дивиться на мене? 

Щоразу, коли він заходив у кімнату, де я мила підлогу, мої руки починали тремтіти, і я терла одну й ту саму плитку по п'ять хвилин, бо не могла зосередитися.

Він теж не краще тримався.

Якщо я нагиналася, щоб витерти пил під підвіконням, він знаходив привід підійти й щось сказати. Якщо я виходила на балкон перепочити, він за кілька хвилин з'являвся там із цигаркою, хоча я знала, що він палить рідко. 

Він приносив мені чай у пластиковому стаканчику й ставив поруч, випадково торкаючись моєї руки.

Це було очевидно.

Мені здавалося, що я ледь стримуюся, щоб не притулитися до нього при всіх. А потім я дивилася на інших робітників і бачила їхні погляди.

Вони все розуміли.

Микола, старший маляр, припинив жартувати, коли я проходила повз. Молодший хлопець, Денис, який завжди щось бурмотів під ніс, раптом став надто ввічливим. Тільки Юра мовчав. Він майже не дивився на мене останніми днями, і це було гірше за будь-які погляди.

У п'ятницю, коли ми обідали, Олексій сів поруч зі мною. Занадто поруч. Його стегно торкнулося мого, і він не відсунyвся. Я подивилася на нього злякано, але він лише всміхнувся краєчком губ.

- Ти ж казав не розповідати, - прошепотіла я.

- Я нічого не кажу, - відповів він так само тихо. - Це мовчить моя нога.

Мені довелося вдавити сміх, щоб не засміятися вголос.

Після обіду Микола підійшов до мене, поки я мила вікна в залі.

- Анастасія, - сказав він, по-батьківськи підперши рукою стіну. - Ти хороша дівчина. Ми всі бачимо.

- Що ви бачите? - спитала я, вдаючи, що не розумію.

- Та все, - він усміхнувся в сиві вуса. - Ти тільки не ображайся на нього. Олексій - нормальний хлопець. Багато працює. З башкою в нього порядок. Але якщо що - ти кажи. Ми йому швидко пояснимо, як поводитися з дівчатами.

Я почервоніла до коріння волосся.

- Ми… ми ні… я не знаю, що ви маєте на увазі.

Микола тільки підморгнув і пішов, залишивши мене з ганчіркою в руках і розумінням, що «таємниця» провалилася.

Того вечора Олексій знову підвіз мене додому. Я сиділа, насупившись, і дивилася у вікно.

- Ти чого? - спитав він.

- Всі знають, - сказала я. - Микола сьогодні підійшов і сказав, щоб ти зі мною добре поводився.

Олексій засміявся. Я вдарила його по плечу.

- Тобі смішно? Мені соромно!

- Чому соромно? - він здивувався. - Ти хороша дівчина, я хороший хлопець. Що тут соромного?

- Я прибиральниця, а ти начальник! Люди подумають, що я сплю з тобою заради роботи.

Олексій раптом став серйозним. Він звернув на узбіччя, заглушив двигун і повернувся до мене.

- Слухай мене уважно, - сказав він, дивлячись просто в очі. - Ти працюєш тут, тому що тобі потрібні гроші. Я не давав тобі роботу, щоб затягнути в ліжко. І якщо хтось хоч щось таке подумає - хай прийде до мене. Я поясню.

- Але ж…

- Ніяких «але», Анастасіє. Ти мені подобаєшся. І мені плювати, хто що скаже. Я не збираюся ховатися в кущах, ніби ми робимо щось гидке.