Розділ 6. Брат, якого в мене з роду не було

Наступного дня я приїхала на об'єкт раніше. 

Не могла сидіти вдома, не могла чекати. На парах в університеті я практично не чула викладача - думки весь час поверталися до вечора, до машини, до поцілунку.

Коли я зайшла в квартиру, Олексій стояв біля вікна, тримаючи в руках будівельний рівень. Він подивився на мене, і його обличчя спершу розпливлося в усмішці.

А потім усмішка згасла.

- Анастасіє, - сказав він, підходячи ближче. - Можна в тебе запитати?

Я кивнула, відчуваючи, як у грудях зароджується незрозуміла тривога.

- Слухай, - він завагався, потер потилицю. - Це може звучати дивно. Але… Юра - він твій брат?

Я витріщилася на нього.

- Що?

- Ну, ви разом приїжджаєте, він за тебе так переймається, дає тобі роботу… Я подумав, може, родичі.

Я засміялася - нервово, нестримно. Але коли побачила, що Олексій не сміється, сміх застряг у горлі.

- Ти серйозно?

- Абсолютно.

Я похитала головою, проводячи рукою по обличчю.

- Олексію, я не знаю, звідки ти це взяв. Юра - не мій брат. У мене взагалі немає братів. Є тільки старша сестра, і все.

Він завмер.

Його обличчя змінилося - не те щоб воно стало злим, але щось у ньому закрилося. Стулилося, як двері перед негоди.

- Зрозуміло, - сказав він тихо. І відвернувся до вікна.

Я стояла, не розуміючи, що сталося неправильно.

- Олексію? - спитала я обережно.

- Нічого, - відповів він, не дивлячись на мене. - Працюй.

Він узяв рівень і пішов в іншу кімнату, залишивши мене стояти посеред порожньої вітальні з відром у руках, відчуваючи, як учорашнє тепло розсипається на дрібні скалки.

Олексій уникав мене весь день.

Це було неочевидно на перший погляд. 

Він, як завжди, ходив по квартирі, перевіряв роботу хлопців, роздавав вказівки. Але щоразу, коли я заходила в кімнату, він знаходив причину вийти. Щоразу, коли наші погляди мали б зустрітися, він дивився кудись убік - у вікно, на шпаклівку, на свої чоботи.

Я мила підлогу в маленькій спальні, коли він пройшов повз, навіть не глянувши. Я відчула запах його одеколону - і нічого більше.

- Олексію, - покликала я тихо.

Він зупинився, але не обернувся.

- Що?

- Ми можемо поговорити?

- Я зайнятий.

І він пішов. Просто пішов, залишивши мене з мокрою ганчіркою в руках і з відчуттям, ніби мене вдарили.

Я не розуміла, що сталося. 

Чому ця інформація про Юру - про те, що він не мій брат - так його зачепила? Що він подумав? Що я брехала? Що я зустрічаюся з Юрою, а цілуюся з ним?

У голові шуміло, пальці тремтіли. Я ледь не впустила відро.

В обід я вийшла на балкон, щоб перевести подих. 

Звідти було видно двір, автівки, дітей на майданчику. Ніхто не дивився на мене. Я була сама.

- Анастасіє.

Я здригнулася. За спиною стояв Юра.

- Чого тобі? - спитала я різкіше, ніж планувала.

- Ти чому вийшла? Обличчя червоне.

- Задушно.

Він уважно подивився на мене, потім озирнувся на двері, за якими було чути голоси робітників.

- Це через Олексія? - спитав він тихо.

Я мовчала. Не мала сил брехати.

- Він спитав, чи ти мій брат, - сказала я, дивлячись униз на подвір'я. - Я сказала, що ні. І він… не знаю. Ніби вимкнувся.

Юра видихнув, проводячи рукою по обличчю.

- Бляха.

- Що? - я різко подивилася на нього. - Що ти зробив?

- Я нічого не робив, - він знизав плечима, але в очах було щось схоже на провину. - Просто… коли я влаштовував тебе на роботу, я сказав Олексію, що ти моя родичка. Не брат, ні, типу «дівчина мого друга, яка потрапила в халепу». А він, мабуть, перепитав, а я… сказав «ну, типу родичка». Він сам вирішив, що сестра.

- Ти що, ідіот? - я відчула, як гнів піднімається зсередини. - Навіщо ти таке взагалі кажеш?

- А що я мав сказати? - Юра теж підвищив голос. - Що я просто так тягну на роботу незнайому дівчину, яка подобається моєму другу, але яку я сам хотів би… - він замовк, прикусивши язика.

Повисла тиша. Я дивилася на нього, він - на мене.

- Що ти хотів би? - спитала я, хоча вже знала відповідь.

Юра відвів погляд.

- Забий. Неважливо.

Він розвернувся й пішов, залишивши мене на балконі з новим шматком пазла, який ніяк не хотів ставати на місце.

***

До кінця зміни я майже не бачила Олексія. 

Він пішов на інший поверх - перевіряти сусідню квартиру, яку теж ремонтувала його бригада. Я чула його голос через стіну - він сміявся з кимось, розмовляв нормально, спокійно. Іншим голосом. Не тим, яким сказав мені «я зайнятий».

Коли годинник показав шосту, я зібрала свої речі. 

На порозі зіткнулася з ним - він саме заходив, тримаючи в руках якісь накладні.

- Ти вже йдеш? - спитав він. Обличчя спокійне, очі - ні. В очах була буря.

- Робочий день закінчився.

Він кивнув, пропускаючи мене в коридор. 

Я пройшла повз, відчуваючи, як між нашими плечима проскочила іскра - чи то уявна, чи то справжня.

- Анастасіє, - сказав він, коли я взялася за дверну ручку.

Я обернулася.

Він стояв у проході, залитому непривітним світлом лампи розжарювання. Шрам на його щоці виблискував, очі були темнішими, ніж зазвичай.

- Юра розповів мені, - сказав він повільно. - Про те, що ви не родичі. І про те, що твій колишній… одружився. І про те, що Артем був придурком.

- Юра багато розповідає, - відповіла я сухо.

- Але він не розповів головного.

- Чого?

Олексій зробив крок до мене. Потім ще один. Відстань між нами скоротилася до витягнутої руки.

- Чому ти дивишся на мене так, ніби я твій останній шанс? - спитав він тихо. - Чому ти дозволила мені поцілувати себе, якщо мене не знаєш? Якщо ми зустрілися вчора по суті?

У мене пересохло в горлі.

- Тому що ти не схожий на нього, - видихнула я.

- На кого? На твого колишнього?

- На всіх, - відповіла я. - Ти не схожий ні на Віталія, який мене зрадив. Не схожий на Артема, який перевіряв мене, як лабораторну мишу. Ти просто… - я замовкла, бо слова застрягли в горлі. - Ти просто пройшов повз мене в тісному коридорі. І я раптом згадала, що таке - хотіти.