Розділ 4. Лист, який змінив долю

Я сиділа на підлозі в кімнаті, притулившись спиною до ліжка, і дивилася на екран ноутбука. Лист від деканату прийшов за п'ять хвилин до того, як зателефонував батько.

«Анастасіє, нагадуємо, що термін оплати за другий семестр спливає 15 листопада. У разі відсутності коштів договір про навчання буде розірвано».

Я перечитала це тричі, поки цифри не почали розпливатися.

- Тату, це не смішно, - сказала я в слухавку, коли він закінчив свої претензії. Сварка була ідіотською - я забула зателефонувати, як обіцяла. Він чекав три дні, я мала купу справ, навчання, курсову, і просто вилетіло з голови. Тепер він стояв на своєму: «Якщо не поважаєш, то й грошей не чекай».

- А я й не сміюся, - відповів батько холодно. - Ти доросла дівчина. Хочеш навчатися - працюй. Я більше не платіж.

- Але я на денному! Я не можу працювати повний день, у мене пари з восьмої до п'ятої…

- То переведися на заочне. Люди якось справляються.

Він кинув слухавку. Я ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, слухаючи гудки, а потім опустила руку.

І тоді мене накрило.

Це було не просто розчарування. 

Це була паніка, яка прийшла звідкись із глибини, з того самого місця, де ховалися всі страхи, які я старанно ігнорувала останні місяці. Вона піднялася в горло гарячою хвилею, стиснула грудну клітку, і я не могла вдихнути.

Я сповзла на підлогу, обхопила коліна руками й заплакала.

Не гарно, не театрально - гидко, зі схлипами, з мокрим носом, із тремтінням, яке не могла зупинити. Я плакала так, як не плакала навіть після розриву з Віталієм. 

Тоді була тупа образа, гіркота, приниження. А зараз - чистий, тваринний страх.

Я уявила, як виходжу з університету, забираю документи, повертаюся в гуртожиток (якщо мене там залишать) і пояснюю мамі, що більше не студентка. Мама, яка й так ледве зводить кінці з кінця, бо батько хоч і живе з нами, але при любій сварці дає кошти з заробітної плати меншими порціями, ніж зобов'язаний, або взагалі не дає. Це його метод покарання. А в мами заробітна плата в три рази менша. 

Ми ніколи не шикували, але за навчання він обіцяв, що буде платити.

- І чого я йому повірила?

Я вдарила кулаком по підлозі. Дерево відгукнулося глухим болем у кісточках.

- Ідіот, - прошепотіла я. Не зрозуміло, кого я мала на увазі: батька, себе чи Віталія, який залишив мене саму з усім цим.

Телефон завібрував. Я подивилася на екран крізь пелену сліз.

Юра.

Він дзвонив уже вчетверте за останні два дні. До цього я скидала, відповідала короткими повідомленнями, що зайнята, що не хочу нікуди йти, що мені не до кави. Він не відставав. І це бісило мене так само, як колись бісив Артем своєю нав'язливістю.

Але зараз я дивилася на екран, і в голові чомусь не було звичного роздратування. Була тільки порожнеча, в яку провалювалися всі думки.

Я не відповіла. Телефон затих.

І за п'ять хвилин задзвонив знову.

Я підняла слухавку, сама не знаючи навіщо.

- Анастасіє? - голос Юри був стурбованим, але обережним. - Ти як?

- Нормально, - сказала я, і мій голос прозвучав так, ніби я натирала горло наждаком.

- Ти плачеш?

Я мовчала. Не було сил брехати.

- Що трапилося? - спитав він, і в його тоні не було тієї солодкої нав'язливості, яка дратувала мене в Артемі. Просто питання. Чітке, пряме.

- Нічого, - видихнула я. - Все. Не знаю.

Він помовчав.

- Ти вдома?

- Так.

- Я приїду.

Це було не питання. І чомусь я не знайшла в собі сил заперечити.

- Добре, - сказала я тихо.

Кинула слухавку й подивилася на ноутбук. Лист від деканату все ще висів на екрані, і я не могла змусити себе закрити його. 15 листопада. Через два тижні. Якщо за два тижні я не знайду сто тисяч гривень, моє життя розсиплеться на шматки, які я навіть не знаю, як збирати.

Я знову заплакала, але вже тихо, без сил, просто сльози текли по щоках, поки я сиділа на підлозі й дивилася в стіну.

Десь за півгодини в двері постукали.

Я не чула, як Юра піднявся сходами, не чула кроків у коридорі. Тільки цей стукіт - три коротких удари, і тиша.

Я відчинила.

Він стояв у дверях із пакетом у руці. Простий темний светр, джинси, волосся трохи мокре від дощу. У ньому не було тієї вилизаної краси, яка так нагадувала мені Віталія. Юра був іншим - ширшим у плечах, грубішим, без тієї глянцевої гладкості, яку я так довго шукала в Артемі.

Він подивився на моє обличчя - червоне, опухле, з розмазаною тушшю - і не сказав нічого з тих банальних фраз, яких я боялася. Не спитав «що сталося?» знову, не сказав «все буде добре».

Просто простягнув пакет.

- Там чай. І шоколад. Не знав, який ти любиш, узяв молочний і темний.

Я взяла пакет, і мої руки тремтіли.

- Заходь, - сказала я, і голос зрадницьки хитнувся.

Він переступив поріг, зачинив за собою двері й зупинився, ніби чекаючи дозволу рухатися далі.

- Ти не обов'язково маєш мені пояснювати, - сказав він тихо. - Я просто посиджу, якщо ти не проти.

Я кивнула, відчуваючи, як до очей знову підступають сльози. Але цього разу не від паніки. Від того, що хтось просто прийшов. Не вимагаючи нічого. Не ставлячи умов.

Ми сіли на кухні. 

Він заварив чай, знайшовши все в шафці без моїх підказок. Я сиділа навпроти, обхопивши чашку руками, і дивилася, як пара здіймається вгору.

- Я не знаю, що робити, - вирвалося в мене.

Юра подивився на мене спокійно, без тиску.

- Розкажи, якщо хочеш.

І я розповіла. Про батька, про його вічні покарання, про те, що я на контракті, про лист із деканату, про те, що за два тижні в мене заберуть усе, заради чого я працювала два роки. Я говорила швидко, збивчиво, іноді зриваючись на плач, а він просто слухав.

Коли я замовкла, Юра мовчав довго. Потім сказав:

- Скільки?

- Що?

- Скільки тобі потрібно, щоб закрити семестр?

Я подивилася на нього, і моє серце пропустило удар.

- Ти що, збираєшся…

- Я питаю цифру, Анастасіє.