Розділ 3. Перевірка на вірність

Ми гуляли парком наприкінці жовтня. Листя вже майже облетіло, гілки стояли чорні, мокрі після дощу. Артем тримав мене за руку - я дозволяла, бо втомилася сперечатися. Його пальці були холодними, але він не відпускав.

- Треба було вдягнутися тепліше, - сказала я, просто щоб порушити тишу.

- Я не мерзну, коли ти поруч, - відповів він із тією самою солодкуватою інтонацією, яка мене вже дратувала.

Я хотіла відповісти щось уїдливе, але в цей момент ми вийшли на алею, де біля фонтану стояла компанія. Гучні голоси, сміх, хтось тримав пляшку вина в паперовому пакеті.

- О, Артем! - гукнув хтось.

Я впізнала Юру одразу. Ми бачилися один раз, коли Артем познайомив мене з двома своїми друзями в барі. Тоді Юра майже не розмовляв, лише пив пиво й дивився в телефон. Зараз він підійшов першим, широко посміхаючись.

- А це та сама Анастасія? - спитав він, дивлячись на мене так, ніби бачив уперше. - Артем про тебе тільки й говорить.

Я ввічливо посміхнулася.

- Приємно познайомитися, - сказала я, хоча ми вже були знайомі.

Юра затримав мій погляд на секунду довше, ніж треба. Потім перевів його на Артема з якимось дивним виразом - чи то іронічним, чи то вивчаючим.

- Слухай, - звернувся він до мене, - ти п'єш каву? Бо я знаю одне місце, там такі десерти…

- Вона п'є чорний без цукру, - вставив Артем, і в його голосі промайнуло щось, схоже на власництво.

Юра стенув плечима.

- Я просто питаю.

До нас підійшли інші хлопці, почалася загальна балаканина, і я з полегшенням відійшла на крок убік. Але весь вечір я відчувала на собі погляд Юри. Він не був відвертим - він був обережним, вивчаючим. І щоразу, коли наші очі зустрічалися, я бачила в нього те саме, що бачила в Артемові на другому побаченні: інтерес. 

Голодний, не прихований.

Я посміхалася й відводила очі. Не тому, що мені було приємно. Просто не хотіла створювати конфлікт.

- Він тобі подобається? - спитав Артем, коли ми відійшли.

- Хто?

- Юра.

Я здивовано подивилася на нього.

- Він твій друг. Чому я мала б до нього ставитися інакше?

Артем не відповів, лише міцніше стиснув мою руку.

***

Минуло три дні. Я сиділа над курсовою, коли телефон завібрував. Невідомий номер. Я довго вагалася, але взяла слухавку.

- Анастасія? Це Юра.

Я завмерла. Голос спокійний, трохи хриплуватий, зовсім не схожий на Артемів.

- Слухаю, - обережно сказала я.

- Я не хотів турбувати, але подумав… може, вип'ємо каву? Без свідків.

Я мовчала кілька секунд, перетравлюючи.

- Звідки в тебе мій номер? - спитала я, хоча відповідь була очевидною.

- Артем дав.

Це мене зупинило. Артем, який ревнував мене до власної тіні, раптом сам дав свого друга? Щось тут не сходилося.

- Я подумаю, - відповіла я і скинула дзвінок.

Весь вечір я ходила по кімнаті, перебираючи варіанти. Наступного дня ми зустрілися з Артемом у кав'ярні, і я вирішила запитати прямо.

- Артеме, ти дав Юрі мій номер?

Він пив каву, і на мить його рука завмерла. Потім він поставив чашку, відкинувся на стілець і подивився на мене з виразом, який я не змогла прочитати.

- Дав.

- Навіщо?

Він посміхнувся. Але це була не та щира посмішка, яку я бачила на початку. Це була посмішка людини, яка знає більше, ніж каже.

- Хотів перевірити одну річ.

- Яку?

- Ти поведешся на нього чи ні.

У мене перехопило подих. Я відчула, як щось холодне розливається під грудьми.

- Ти що, влаштував мені перевірку? - мій голос тремтів, але не від страху - від люті. - Я тобі не піддослідний кролик, Артеме.

Він не відвів очей. Навпаки - нахилився вперед, спершись ліктями на стіл.

- А ти не піддослідна. Але я маю право знати, чи я для тебе хоч щось значу, чи ти просто чекаєш, поки з'явиться хтось кращий. Чи, може, гірший? - він криво посміхнувся. - Юра - хороший хлопець. Якби ти повелася на нього, я б зрозумів, що марную час.

Я дивилася на нього і вперше не бачила в його обличчі Віталія. Взагалі нічого не бачила, крім чужої, холодної маски.

- Ти ненормальний, - видихнула я.

- Можливо, - погодився він. - Але ти зустрічаєшся зі мною місяць, дивишся крізь мене, використовуєш мене як дзеркало для свого колишнього, а потім ображаєшся, що я хоч раз спробував зрозуміти, чи є в цьому сенс?

Його слова били боляче, бо в них була правда. Але ця правда не виправдовувала того, що він зробив.

- Ти міг запитати. Просто поговорити.

- Я питав, - відрізав він. - Ти щоразу відповідала, що тобі просто потрібен час. Скільки можна чекати, Анастасіє? Я втомився бути твоїм знеболювальним.

Я підвелася з-за столу. Пальці тремтіли, я стиснула їх у кулаки, щоб він не бачив.

- Ми закінчили, - сказала я тихо. - Це було останнє побачення.

Артем не зупиняв мене. 

Він сидів, дивлячись у вікно, і на його обличчі не було жодних емоцій. Тільки втома.

Я вийшла надвір і глибоко вдихнула холодне повітря. Руки досі тремтіли.

 Я не знала, чого в мені більше - злості на нього чи сорому за себе. Бо він був правий. Я використовувала його. І тепер, коли він показав свою справжню сутність - маніпулятивну, контролюючу, - я відчула не полегшення, а чергову порожнечу.

Вдома я подивилася на телефон. Юра не писав більше. Я зайшла в інстаграм і випадково натрапила на сторінку Тані. Вона виклала сториз: Віталій сидить на дивані, на колінах у нього спить рудий кіт. Підпис: «Мої хлопці».

Я закрила додаток і відкинула телефон убік.

У кімнаті було темно. Я лежала на ліжку, дивилася в стелю й думала про те, що Артем, здається, був єдиною людиною, яка мене хоч якось тримала на поверхні. Навіть якщо він робив це брудно.

А тепер я знову одна. З Віталієм, який будує сім'ю. З спогадами, які не відпускають. І з номером Юри в телефоні, який я не видалила.

Я не знала, чи подзвоню. Але знала, що думатиму про це. І це, мабуть, було найстрашнішим.