Розділ 2. Живі, але дуже ризиковані

Ми зустрічалися місяць.

Місяць, за який Артем, здавалося, встиг закохатися в мене так, як Віталій не закохувався за три роки. Він з’являвся під дверима університету з кавою, яку я не просила. Він пам’ятав, що на парах з банківського права я сиджу безсила, тому надсилав мені свої конспекти з минулого курсу, хоча сам навчався на економічному. Він ставив лайки під кожним моїм фото, навіть під тими, де я просто сфоткала конспект із плямою від кави.

Я все це бачила. І не відчувала нічого.

Ні тепла в грудях, ні тремтіння в животі. Лише глуху вдячність, схожу на провину. 

Щоразу, коли він посміхався, я думала: «У Віталія посмішка була трохи кривішою». Коли він брав мене за руку, я згадувала, як Віталій переплітав пальці, ніби боявся випустити. Коли Артем говорив про майбутнє - про те, куди поїдемо на вихідні, чи про фільм, який варто подивитися разом, - я в голові перемотувала спогади, де те саме планував Віталій, але вже з іншою жінкою.

Я стала професійною оглядачкою власної пам’яті.

- Ти сьогодні дуже мовчазна, - сказав Артем, коли ми виходили з кінотеатру. Він тримав мене за талію, і його долоня була гарячою навіть крізь пальто. - Щось трапилося?

- Сесія, - відповіла я автоматично. - Банківський нагляд, кредитні ризики. Голова пухне.

Він зупинився, розвернув мене до себе. Під жовтим світлом ліхтарів його обличчя знову стало тим самим дзеркалом. Блакитні очі. Біляве волосся. Високий зріст.

Я на секунду затримала подих, дозволяючи собі ілюзію.

- Ти знаєш, - тихо сказав Артем, і в його голосі вперше промайнуло щось гірке, - я міг би допомогти тобі з навчанням. Але ти постійно знаходиш привід, щоб піти раніше. Я починаю думати, що справа не в кредитних ризиках.

Я відвела погляд.

- Артеме…

- Я не сліпий, - перебив він. Його пальці на моїй талії ледь стиснулися, і це було не боляче, але відчувалося як попередження. - Ти дивишся на мене так, ніби хочеш побачити когось іншого.

Серце калатало десь у горлі. Я хотіла сказати: «Це неправда». Але це була б брехня. І Артем, здавалося, читав мене, як відкриту книжку.

- Пробач, - видихнула я. - Я просто… ще не готова.

- До чого? До мене чи до того, щоб зізнатися собі, що ти використовуєш мене як замінник?

Його слова вдарили боляче, але не тому, що вони були жорстокими. А тому, що вони були правдою.

Я стояла, втупившись у його груди, і мовчала. Артем важко видихнув, провів рукою по своєму волоссю - жест, якого Віталій ніколи не робив. Я зачепилася за цю деталь, намагаючись утримати реальність.

- Слухай, - сказав він, і його голос став м’якшим, хоча в очах ще жевріло розчарування. - Я не тисну. Я просто хочу знати: це має сенс? Я тобі взагалі потрібен, чи ти просто заповнюєш вечори, поки він там будує сім’ю?

У мене перехопило подих. Я ніколи не розповідала йому про Віталія. Ніколи не називала імені. Але він, здавалося, знав. Або просто бачив ту саму тінь, що переслідувала мене щоразу, коли я дивилася на нього.

- Потрібен, - сказала я тихо. Це було егоїстично, але чесно. Він був мені потрібен, як дзеркало, в якому я бачила те, що втратила.

Артем довго мовчав. Потім нахилився й поцілував мене в скроню. Обережно, майже ніжно. Зовсім не так, як на другому побаченні.

- Тоді я буду поруч, - прошепотів він. - Але якщо ти колись подивишся на мене і побачиш тільки його - зроби мені послугу. Просто піди.

Я кивнула, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Але плакала я не від розчулення. Я плакала від того, що навіть у цю хвилину, коли він тримав мене так ніжно, я стискала пальці, уявляючи, що це Віталій.

Удома я сіла за конспекти, але перед очима стояло фото в телефоні - старе, де ми з Віталієм усміхаємося на тлі моря. Я не видалила його. Я не могла.

Наступного ранку Артем написав: «Як твої кредитні ризики?»

Я відповіла: «Живі, але дуже ризиковані)».

Він надіслав смайлик. Я поставила телефон на беззвучний і пішла на пари, знаючи, що ввечері знову побачу його обличчя. І знову зроблю вигляд, що воно мені потрібне не тому, що нагадує інше.

Я студентка банківської справи, я вмію прораховувати ризики. І я чудово знала: ця інвестиція не принесе дивідендів нікому з нас.

Але коли ти звикла дихати димом, свіже повітря здається занадто прозорим.

***

Десь на третьому тижні я почала помічати деталі, які раніше ігнорувала.

Артем писав щоранку. Не просто «доброго ранку», а цілі повідомлення з побажаннями легкого дня, зі смайликами, з питаннями, чи я вже поснідала. Спочатку це здавалося милим. Потім - нав'язливим.

- Ти чого не відповіла? - запитав він у перерві між парами, коли я вийшла з аудиторії.

Я подивилася на телефон: три пропущені дзвінки, п'ять повідомлень за останню годину.

- Я була на лекції, Артеме. У нас банківське право, викладач - колишній працівник НБУ, він не дозволяє користуватися телефонами.

- Могла б написати, що зайнята.

- Я зайнята завжди, коли навчаюсь. Ти ж знаєш.

Він усміхнувся, але посмішка вийшла натягнутою. Я відчула, як у грудях зароджується глухе роздратування - таке липке, що хочеться струсити його з себе разом із його турботою.

Наступного дня він чекав на мене біля університету з великим стаканчиком капучино. Я взяла його автоматично, зробила ковток і ледь не поморщилась: він додав сироп, який я не любила. Віталій ніколи не помилявся з моїми смаками. Віталій знав, що я п'ю чорний без цукру.

- Щось не так? - спитав Артем, помітивши мою паузу.

- Ні, дякую. Просто я зазвичай п'ю без добавок.

- Але минулого разу ти пила з ваніллю.

- То було минулого разу.

Він зітхнув, проводячи рукою по моїй спині. Жест мав заспокоювати, але викликав лише бажання відсторонитися.

- Ти останнім часом якась напружена, - сказав він, коли ми йшли алеєю. - Може, давай сходимо кудись у п'ятницю, розвієшся?

- У п'ятницю в мене дедлайн із курсової.

- Ну то в суботу?

- Артеме, я сказала: багато навчання. У мене академічна стипендія на кону, якщо ти не знаєш.