Розділ 1. Синдром порожньої склянки

Віталій одружився в суботу.

Я дізналася про це не від нього, звісно. Від спільної подруги, яка виклала сторіз із РАГСу. Таня світилася, тримаючись за його лікоть, і хоч вона була на ранньому терміні, мені здавалося, що її живіт випирає з-під мереживної сукні, як куля, що розриває нам життя.

Мені не хотілося ні кричати, ні плакати. Я просто взяла кошик для покупок і пішла до «Сільпо». Мертва тиша в голові була такою гучною, що я не чула власних кроків.

Я стояла біля стелажів із кавою, коли відчула його.

Спочатку - тінь. Висока, під два метри. Вона накрила мене зі спини, і серце зробило сальто, перш ніж мозок увімкнув логіку. Я вже знала цей силует. Плечі, трохи сутулі від звички постійно дивитися в телефон. Вилиці, різкі, ніби вирізані з пожовклої сторінки глянцю.

Я різко обернулася.

Це був не він.

Але це міг бути його брат-близнюк, проклятий богами за те, що народився на три хвилини пізніше.

Той самий зріст - 185. Ті самі біляві пасма, що падали на лоба. Ті самі очі - холодної блакиті, як лід на початку березня.

- Ви вибачте, - сказав він, і голос був нижчим. Грубішим. Не таким ніжним, як у Віталія. У цьому голосі не було обіцянок, тільки цікавість. - Я просто не міг не підійти. У вас обличчя людини, яка щойно втратила щось дуже важливе.

Я мала піти. Мала розвернутися й піти геть, бо кожна риса цього незнайомця була ножем у грудну клітку.

Але біль - це теж наркотик. І мені страшенно хотілося ще.

 - Не проти випити зі мною каву?

- Каву? - я почула свій голос ніби ззовні. - Я навряд чи хороша компанія.

- Найкраща, - посміхнувся він. Білі зуби. Легка ямочка на підбороді. У Віталія такої не було. Я зачепилася за цю деталь, як за рятувальний круг. Він інший. Він просто схожий.

Ми пили каву в залі біля входу. Він представився Артемом. Я брехала, що посміхаюся йому, але насправді я просто порівнювала.
- Тобі подобається latté? 

Віталій ненавидів молоко в каві. Він казав, що це для слабаків.

Я не знала, що відповісти і розсміялася. Трохи нервово.

- Ти смієшся, коли нервуєш?

 - Буває.

Віталій теж. Він завжди занадто голосно реготав, коли робив мені боляче.

І знову він...

Як його викинути із голови?

На першому побаченні я не дозволила йому себе провести. Ми попрощалися біля метро, і я пішла додому, даючи собі слово, що це була помилка.

Але на друге побачення я прийшла сама.

Ми сиділи в парку на лавці. Жовті клени падали нам під ноги. Артем повернув мене до себе, і його долоня лягла на мою шию. Важко. Владно. Не так, як Віталій. Віталій завжди торкався ніжно, наче боявся розбити.

Артем цілував так, ніби збирався мене вкрасти.

І в першу мить я майже забула.

Його губи були гарячими, вологими, він пах димом і гірким шоколадом. Усередині щось тріснуло, не від болю, а від спраги. Мені здалося, що це працює. Що я можу перезавантажитись.

А потім я розплющила очі.

Над моїм обличчям схилявся він. Блакитні крижинки. Блондинисте волосся. Високі вилиці. У світлі ліхтаря його обличчя стало дзеркалом, у якому відбивався Віталій.

Моє серце пропустило удар, але не від пристрасті.

Від жаху.

Тому що я зрозуміла: я цілую не Артема. Я цілую порожнечу. Я тримаю за плечі привида. Я намагаюся повернути собі чоловіка, який зараз, можливо, гладить Таню по животу й обирає ім'я для дитини.

Я відсторонилася. 

Артем усміхнувся, і його очі стали темнішими. Він нічого не зрозумів.

- Це був найкращий поцілунок в моєму житті - тихо сказав Артем, навіть не здогадуючись про мою тайну. 

Він доторкнувся до моєї щоки.

- І головне... ти відповіла взаємністю.

Я не відповіла. Я дивилася на Артема й бачила тільки Віталія.

І найстрашніше - я знала, що завтра знову погоджуся на зустріч.

Тому що біль краще, ніж пустота. А дивитися на тінь краще, ніж не дивитися нікуди.