Розділ 1. Синдром порожньої склянки

Віталій одружився в суботу.

Я дізналася про це не від нього, звісно. Від спільної подруги, яка виклала сторіз із РАГСу. Таня світилася, тримаючись за його лікоть, і хоч вона була на ранньому терміні, мені здавалося, що її живіт випирає з-під мереживної сукні, як куля, що розриває нам життя.

Мені не хотілося ні кричати, ні плакати. Я просто взяла кошик для покупок і пішла до «Сільпо». Мертва тиша в голові була такою гучною, що я не чула власних кроків.

Я стояла біля стелажів із кавою, коли відчула його.

Спочатку - тінь. Висока, під два метри. Вона накрила мене зі спини, і серце зробило сальто, перш ніж мозок увімкнув логіку. Я вже знала цей силует. Плечі, трохи сутулі від звички постійно дивитися в телефон. Вилиці, різкі, ніби вирізані з пожовклої сторінки глянцю.

Я різко обернулася.

Це був не він.

Але це міг бути його брат-близнюк, проклятий богами за те, що народився на три хвилини пізніше.

Той самий зріст - 185. Ті самі біляві пасма, що падали на лоба. Ті самі очі - холодної блакиті, як лід на початку березня.

- Ви вибачте, - сказав він, і голос був нижчим. Грубішим. Не таким ніжним, як у Віталія. У цьому голосі не було обіцянок, тільки цікавість. - Я просто не міг не підійти. У вас обличчя людини, яка щойно втратила щось дуже важливе.

Я мала піти. Мала розвернутися й піти геть, бо кожна риса цього незнайомця була ножем у грудну клітку.

Але біль - це теж наркотик. І мені страшенно хотілося ще.