Глава 7

Сибастіан

Я прокинувся з першими променями сонця, що пробивалися крізь дерева, і з ніжним щебетом птахів, що зустрічали новий день. Маргарет спала, притиснувшись до мене на холодній, але м’якій землі, обгорнувшись нашим покривалом. Її тіло було легким і тендітним, її дихання ледь торкалося моїх грудей, а серце тріпотіло від гармонії цього ранку. Я відчував, як хочеться зупинити час, залишитися тут назавжди, просто вдивляючись у її спокійний сон.
Я повільно провів пальцями по її щоці, обережно, щоб не збудити, і заправив пасмо волосся за вухо. Її шкіра була прохолодна від ранку, а аромат волосся наповнював мене теплою ніжністю. Кожен рух, кожен дотик здавався крихким, немов могло зруйнувати цей момент, але водночас усе відчувалося так природно.
Поволі вона відкрила очі. Її погляд зустрів мій, і я побачив у ньому легке дивування і тиху ласку. Подих ще був трохи перерваний сном, і я відчув, як тепло її тіла розтікається поруч зі мною.
— Доброго ранку, — промовила вона тихо, і серце моє різко стислося від щастя. Я б віддав усе, щоб чути ці слова щоранку.
— Доброго ранку, — відповів я, стримуючи бажання обійняти її ще міцніше. — Сьогодні рівнодення. Нам треба ще піднятися на ту гору, щоб встигнути до обіду. Думаю, за декілька годин ми дійдемо.
Вона повільно піднялася на коліна, обережно притискаючи покривало до себе, і я відчув, як її погляд ковзає на горизонт, сповнений рішучості та легкого хвилювання. 

До обіду ми нарешті дісталися вершини гори. Кожен крок був виснажливим, але я пильнував Маргарет, допомагаючи їй переступати камені, підтримуючи за руку, коли схили ставали крутішими. Її погляд час від часу ловив мене, і від кожного такого короткого контакту моє серце завмирало. Кожна мить поруч із нею давалася так дорогою ціною, що я відчував, як тремтять руки, навіть коли намагаюся приховати це під спокійною маскою.
Ми піднялися на священну гору, де стародавні легенди говорили про місце сили. Камінь духів, великий і гладкий, височів перед нами, випромінюючи якусь невидиму енергію. Тут усе здавалося затишним і водночас величним, як ніби сама земля шепотіла про важливість моменту. Я відчував вагу того, що має статися, і разом із тим — відповідальність за те, щоб захистити Маргарет у будь-який момент.
Я стояв поруч, відчуваючи, як серце нищівно калатає в грудях, і кожен подих здавався надто важким. Погляд моїх очей впав на Маргарет, і я тихо, ледве чутно, промовив:
— Ти готова?
Її відповідь пролунала майже шепотом, але для мене вона була як удар у груди: «так». Моє серце стислося, і на мить здалося, що воно може розірватися від болю. Вона обрала Віктора, обрала шлях, де моє ім’я лишалося мовчазним свідком. Щелепи стислись, а душа кричала всередині — бо я знав, що мої почуття, роками приховані, залишаються невзаємними в її житті… на цей момент.
Я нахилився до землі і обережно запалив вогонь, маленький, але яскравий, що кидав теплі, танцюючі відблиски на її обличчя. Моя рука тремтіла, але я впевнився, що полум’я горить стійко, і жодна іскра не вислизне. Маргарет підійшла, тримаючи у долонях каблучку, мою каблучку, витворену спеціально для неї, сплетену з тонких гілочок, що колись символізували наші дитячі обіцянки і щирі почуття.
Я спостерігав, як її пальці тремтять, як вона відчуває вагу каблучки в руках, і серце моє стискається від одночасної ніжності та болю. Рух був повільним, обережним. І коли вона кинула її у вогонь, я відчув, як весь світ неначе завмер. Каблучка злегка відблискувала у променях полум’я, і я бачив, як маленькі вогняні язички торкаються її поверхні, підкреслюючи символічну вагу цього моменту.
Моя рука інстинктивно простяглася, і я злегка підняв її підборіддя, дозволяючи погляду зустріти мій. Мовчання між нами було важким, насиченим емоціями, які роками накопичувалися і тепер виливались у цей момент — момент завершення і водночас початку нового розуміння.
Я зробив глибокий вдих і тихо промовив сам до себе:
— Тепер все завершено… І навіть якщо це не так, як я хотів… я хочу, щоб ти була щаслива.
Маргарет підняла на мене погляд, і у її очах я побачив суміш смутку і спокою. 

Маргарет 

Я кинула прощальний погляд на Сібастіана, і серце наче розривалося зсередини. Сльози котилися самі, без жодного контролю, а він ніжно витер їх своєю великою долонею. Я притулилася щокою до його руки, відчуваючи тепло, що трохи вгамовувало біль. Його голос був тихий, але наповнений глибокою щирістю: він хотів, щоб я була щаслива, а я досі не знала, як обрати — слухати обов’язок чи поклик серця.
— Дякую… — тихо прошепотіла я, намагаючись втримати трепет у голосі.
Моє серце шалено калатало, і я потягнулася до нього, щоб подарувати останній, прощальний поцілунок. Миттєво, але назавжди — ніжний, солодкий, сповнений усіх невимовних слів і емоцій, що накопичилися за ці роки. Його руки обережно охопили моє обличчя, і на мить ми забули про все — про обов’язок, про заручини, про світ навколо. Був лише цей поцілунок, який говорив усе, що ми не наважувалися промовити.

Я тихо закрила за собою двері в кімнату, впала на м’який диван і скинула з плечей комзол, який він дав мені. Він ще пахнув ним — легкий аромат його одягу, змішаний із запахом диму та річки. Я глянула на нього й раптом збагнула: я забула повернути його! Серце трошки стислося від провини. Почала обережно складати тканину, коли рука, майже випадково, сягнула в кишеню — і я відчула щось тверде.
Задихнулася від несподіванки, обережно діставши звідти маленьку, акуратну коробочку. На ній був бантик, а до нього прикріплений клаптик паперу. Я піднесла його ближче й побачила розмитий від води напис: «Для коханої Маргарет». Букви трохи розплилися, але сенс промовляв сильніше за будь-які слова. Моя рука трохи тремтіла, я повільно відкинулася на спинку дивану, притиснувши коробочку до себе.
Я відкрила її обережно, як ніби від цього залежало щось дуже важливе. Усередині сяяла каблучка — справжня, не іграшкова, не дитяча. Вона була витончена, тонко сплетена, переливалася, відбиваючи світло у м’яких відтінках, і відразу вловлювала погляд. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.
Я витягла каблучку й обережно провела пальцем по її поверхні, відчуваючи прохолоду металу, який швидко приймав тепло моїх долонь. Кожна деталь була бездоганною — наче він створив її саме для мене, для моїх рук, для мого серця. 
Я підняла погляд на каблучку, і сльози непомітно підступили до очей. Не від смутку, а від глибокого хвилювання. У цьому маленькому колі металу — цілий світ його ніжності та любові, який він довірив мені. Я обережно затиснула її у долоні, немов боячись, що вона відразу зникне.