Глава 5

Сибастіан

Карета поступово сповільнила хід, і я відчув, як колеса почали глухо перекочуватися по камінню. Нарешті вона зупинилася. Я відсунув завісу й поглянув уперед. Міст був саме таким, як я і пам’ятав: старий, вузький, із потемнілих від часу дощок. Деякі балки прогнулися, а поручні виглядали так, ніби трималися лише завдяки впертості майстра, який колись їх зробив.
Під мостом текла річка. Вечірнє сонце вже хилилося до горизонту, і його світло ковзало по воді довгими золотими смугами.
Кучер зістрибнув і підійшов до дверей карети.
— Пане, далі карета не пройде, — сказав він, кидаючи погляд на міст. — Він не витримає.
Я й сам це бачив. Дошки ледве трималися, і якби ми спробували проїхати, то могли б опинитися разом із каретою в річці.
— Я знаю, — спокійно відповів я. — Далі поїдемо верхи.
Я першим відчинив дверцята і вийшов на землю. Повітря вже стало прохолоднішим. Вечір тихо опускався на долину, і над водою починав підніматися легкий туман.
Я швидко оглянув коней, перевірив вуздечки і ремені. Вони були трохи втомлені, але спокійні. Це було добре.
— Леді Маргарет, — промовив я, піднімаючи погляд до карети. — Дозвольте допомогти.
Вона з’явилася у дверях, і я простягнув руку. Її пальці лягли в мою долоню — теплі, легкі. Я підтримав її, коли вона спустилася з підніжки, і на мить наші руки затрималися разом довше, ніж потрібно.
Я швидко відвів погляд і повернувся до кучера.
— Візьмемо тільки найнеобхідніше. Коней не можна перевантажувати.
Ми відкрили задню частину карети і почали перебирати речі. Я відклав убік важкі скрині, залишивши лише кілька невеликих мішечків із їжею — хліб, сир, сушене м’ясо та фляги з водою.
Потім дістав складене покривало.
— Цього вистачить, — сказав я, прив’язуючи мішечки до сідла.
Коли все було готове, я на мить зупинився біля карети і простягнув руку всередину. Пальці намацали холодну шкіру піхов. Я витяг свій меч і провів долонею по руків’ю, перевіряючи, чи все на місці.
Метал тихо дзенькнув, коли я прикріпив піхви до пояса.
Я не планував ним користуватися, але дорога через річку в сутінках могла приховувати більше небезпек, ніж здається.
Після цього я підвів до Маргарет одного з коней — темного, спокійного жеребця.
— Не бійся, він тихий, — сказав я трохи м’якше.
Вона обережно поклала руку на шию коня. Той тихо фиркнув, але залишився нерухомим.
— Я допоможу, — додав я.
Мої руки лягли на її талію. Я підняв її легко, ніби вона нічого не важила, і посадив у сідло. Вона ледь здригнулася від дотику, і я відчув це навіть крізь тканину її сукні.
Я відійшов лише тоді, коли переконався, що вона тримається впевнено. Потім одним рухом сам сів на свого коня. Піхви з мечем тихо вдарилися об сідло, коли я влаштовувався зручніше.
Кучер уже відвів карету трохи вбік, під дерева, де вона мала залишитися до нашого повернення, і залишився з нею.
Сутінки згущувалися. Річка темніла, а старий міст виглядав ще більш крихким у вечірньому світлі.
Я взяв вуздечку і повернувся до Маргарет.
— Їхатимемо вздовж річки, — сказав я. — Далі знайдемо переправу.
Мій погляд на мить затримався на ній. Я хотів переконатися, що вона готова.
Вона тихо кивнула. Я ледь торкнувся п’ятами боків коня, і він рушив вперед. 

Ми повільно під’їхали до мосту. Я натягнув вуздечку, змушуючи коня сповільнити крок. Старі дошки під копитами тихо скрипіли, ніби сам міст попереджав, що кожен наступний рух може стати для нього останнім.
— Тримайся ближче до середини, — сказав я Маргарет, озирнувшись через плече.
Вона кивнула. У вечірніх сутінках її обличчя виглядало трохи напруженим, але вона намагалася триматися впевнено. Її кінь ступав обережно, ніби відчував те саме, що й я.
Ми рушили вперед. Кожен крок коней луною відбивався у тиші. Дошки прогиналися під вагою, старі цвяхи тихо поскрипували. Під нами шуміла річка — темна, широка, і її вода відбивала бліде світло неба.
Я відчував, як напружуються мої плечі. Рука міцніше стиснула вуздечку. Ще кілька кроків.
Раптом одна з дощок під моїм конем тріснула з різким сухим звуком.
Кінь різко сіпнувся.
— Обережно! — встиг крикнути я.
Наступної миті тріск рознісся по всьому мосту. Дошки почали ламатися одна за одною, ніби хвиля пробігла по старій конструкції.
Я почув, як Маргарет скрикнула позаду. Краєм ока я побачив, як під її конем провалюється частина мосту.
Все сталося миттєво. Мій кінь втратив опору, і земля — точніше, дошки — раптом зникли з-під копит. Я відчув, як тіло різко нахилилося вперед. Інстинктивно я спробував утриматися, але міст уже розвалювався.
Дерево тріщало, балки ламалися, і вся конструкція обвалилася вниз.
Я лише встиг побачити, як Маргарет разом із конем зривається у порожнечу.
— Маргарет! — вирвалося з мене.
Потім опора остаточно зникла.
Ми падали. Вітер ударив у обличчя. На коротку мить світ перевернувся — небо, уламки мосту, темна вода під нами. Серце калатало так голосно, що я майже не чув нічого іншого. Я інстинктивно спробував згрупуватися, але падіння було занадто швидким.
І наступної секунди холодна річка прийняла нас.
Вода вдарила по тілу різко й важко, вибиваючи повітря з легень. Холод пронизав усе тіло, ніби тисячі голок одночасно торкнулися шкіри. Я занурився глибоко під воду. Навколо закрутилися бульбашки, уламки дерева, темрява.
На мить усе стало тихим і глухим, але інстинкт змусив мене рухатися. Я різко відштовхнувся ногами і виринув на поверхню, жадібно вдихаючи повітря.
Вода навколо ще хвилювалася від падіння.
Я одразу озирнувся.
— Маргарет! — крикнув я, намагаючись розгледіти її серед темної води.

Маргарет 

Холод ударив у мене так різко, що я навіть не зрозуміла, коли саме опинилася у воді. Удар був глухий, важкий, ніби вся річка одночасно обійняла мене крижаними руками. Вода накрила з головою, і світ миттєво зник.
Темрява. Шум. Холод.
Я занурилася глибше, ніж очікувала. Важка сукня потягнула вниз, розгортаючись у воді важкими складками. Удар вибив повітря з легень, і я лише безпорадно відкрила рот, намагаючись вдихнути… але вдиху не було.
Тіло не слухалося. Наче весь світ зупинився разом зі мною. Руки не рухалися, ноги теж. Я відчувала, як холод повільно проникає крізь тканину, крізь шкіру, у самі кістки. Серце билося швидко й хаотично, але я не могла змусити себе ворухнутися. Лише одна думка пульсувала в голові: повітря. Його не вистачало.
Груди почали стискатися, горло пекло від бажання вдихнути, але я знала — тут лише вода.
Навколо мене плавали темні уламки мосту. Світло зверху було розмитим, далеким, наче я дивилася на небо крізь товсте скло.
Крізь гул води я почула звук. Далекий. Приглушений.
— Маргарет!
Голос. Його голос. Сібастіан.
Я не могла відповісти. Лише очі безпорадно дивилися вгору, де поверхня річки коливалася сріблястими хвилями.
— Маргарет!
Знову. Навіть крізь воду я впізнала цей голос. Напружений. Стурбований. Серце здригнулося.
І раптом темна тінь з’явилася у воді надi мною.
Він. Сібастіан уже пірнув.
Його рух був швидким і рішучим. Він плив до мене, розтинаючи воду сильними рухами рук. Його темне волосся розпливалося навколо обличчя, а очі були широко розплющені, шукаючи мене.
Я відчула, як щось у грудях здригнулося — не від холоду, а від того, що він прийшов. Його рука простягнулася вперед. І за мить його пальці міцно схопили моє зап’ястя.