Глава 4

Маргарет 

Я відчула, як серце ще довго калатало після падіння, ніби воно продовжувало відлунювати удар карети. Дивно, як він тоді сміливо підставив себе під мене, оберігаючи від болю, коли ми разом зірвалися. Я відчула силу його грудей, його руки, що міцно охоплювали мене, і навіть крізь це все удар пройшов через нас — але він все одно хвилювався лише за мене.
Я дивилася в його зелені очі, і щось невидиме, але неймовірно сильне манило мене до нього. Він був так близько, і в ту мить я геть забула про все, про обережність, про обітниці, про нареченого, про весь світ навколо. Наші погляди зустрілися, і між нами пролягла ледь відчутна магія — легке тремтіння в повітрі, яке змушувало дихання прискорюватися. Я відчула, як його дотик, його присутність підштовхнули моє серце до шаленої швидкості, і раптом, здавалося, наші губи могли торкнутися одне одного в будь-яку секунду.
Треба припинити думати про це. Наречений. Обіцянки. Розум. Я різко зібралася, ковтаючи комок емоцій, що піднімався у горлі. Серце ще билося шалено, але я намагалася приборкати його, втримати себе в межах розуму. 
Проте мій погляд знову ковзнув на Сібастіана. Він сидів біля вогнища. Сильний. Хоробрий. Рішучий. Кожен його рух — від того, як він давав вказівки, до того, як спритно лагодив колесо — випромінював впевненість і контроль над ситуацією. І я, дивлячись на нього, відчувала, як у грудях розквітає захоплення. Він неймовірний…
Я вдихнула глибше, намагаючись приборкати хвилювання. Кожен раз, коли він повертав голову у мій бік, я відчувала, як щось тихе і невидиме тягне мене ближче, і навіть коли я намагалась відвернутися, думки про його зелені очі і його силу не відпускали мене.  Сибастіан простягнув мені тарілку зі смаженою картоплею та овочами. Я взяла тарілку, притиснувши її до колін, і вдихнула аромат смаженої картоплі. Тепло страви трохи відволікало, але внутрішній неспокій ніяк не залишав мене. Я почала їсти, маленькими обережними шматочками, і відчувала, як кожен погляд на Сібастіана змушував серце тріпотіти, немов воно забувало про будь-яку обережність.
Він сидів трохи далі, спокійний і врівноважений, але я відчувала його присутність так сильно, що навіть запах його парфуму ніби проникав крізь простір між нами. Я намагалася зосередитися на їжі, але думки постійно поверталися до нього. Його руки, його погляд, той момент у кареті, коли він врятував мене — усе це пульсувало у мені, не даючи спокою.
«Ти ж не кохаєш його», — пролунав тихий, ледве чутний голос у моїй голові. Я знала, що це Сібастіан, і це змусило мене здригнутися. Так, я не кохаю Віктора. Я навіть відчуваю, що між нами немає того, що змушує серце калатати. Але… обов’язок, обіцянка татові, правила родини — усе це тиснуло на мене, як важка мантія, яку не можна зняти.
Я ковтнула ще один шматочок, намагаючись приборкати бурю емоцій. «Обов’язок…» — повторила я собі тихо, але відчувала, що чим більше намагаюся заглушити почуття до Сібастіана, тим сильніше вони пробиваються назовні. Його присутність була як магніт, який тягне безсила рука.
Я підняла погляд і зустріла його зелені очі. Він тихо посміхнувся мені, і в цю мить мої внутрішні сумніви наче зіштовхнулися з невидимою стіною. Так, я не кохаю Віктора, але обов’язок… А він… він викликає відчуття, яке я ніколи раніше не відчувала — безпеку, тепло, і одночасно легкий страх, що серце може розбитися, якщо я дозволю йому підійти ще ближче.
Я опустила очі, відчуваючи, як щоки палають, і взяла ще один шматочок картоплі. «Тільки спокій… треба тримати себе», — шепотіла я собі, але думки про Сібастіана все одно танцювали перед очима, як тіні від вогнища, немов нагадуючи, що справжні почуття не підкоряються обов’язку.

Ранок розбудив мене легким промінням, що просочувалося крізь тонкі завіси карети, і ніжним співом птахів, які вже прокинулися на галявині. Я повільно розплющила очі й на мить здивовано озирнулася: я була… в кареті? Тіло ще пам’ятало м’яку опору сидіння, і щось у повітрі відчувалося знайомим і водночас дивним. Серце трохи прискорилося, коли я згадала, як ми вчора вночі врятувалися після падіння.
Я обережно підвелася, відчуваючи легку напругу у м’язах від ночі. Кучер вже працював, складав речі, перевіряючи ремені та поклажу, а повітря було наповнене запахом свіжої роси і дерева. У цей момент з’явився Сібастіан — впевнений і спокійний, його постава випромінювала звичну самовпевненість, навіть у ранковому світлі, коли сонце грало на його чорному волоссі. Він підійшов до карети і трохи нахилився, посміхаючись мені м’якою, але уважною посмішкою.
— Доброго ранку, леді Маргарет, — промовив він тихо, спокійно. — Можливо, бажаєте прогулятися, поки ми докладаємо речі?
Я на секунду задумалася, дивлячись на його уважний погляд. Серце здригнулося — його зелений колір очей, який я вже встигла запам’ятати, здавалося, відблискував ще яскравіше від ранкового світла. Та я стрималася:
— Ні, дякую, не гаятимемо часу, — відповіла я, намагаючись говорити рішуче.
Сібастіан лише кивнув, ніби розуміючи моє прагнення рухатися вперед. Він відступив трохи і сам сів у карету, зайняв своє звичне місце навпроти мене. Карета ледь скрипнула під вагою речей, кучер узяв кермо, і ми рушили.
— Що сталось вночі? — запитала я, намагаючись виглядати спокійно, але не могла приховати цікавості. — Я наче заснула біля вогнища…
Він не відразу відповів. Його погляд залишався спрямованим у вікно, підперши підборіддя рукою, нога була закинута на ногу, і весь його рух випромінював невимушену врівноваженість. Нарешті він промовив:
— Я переніс тебе.
Слова прозвучали спокійно, майже беземоційно, але моє серце зробило ще один стрибок. Я підняла на нього погляд, намагаючись збагнути, що він мав на увазі.
— Навіщо? — промовила я, відчуваючи, як щоки наповнюються теплом.
— На дворі було холодно, і земля холодна, — відповів він рівно, ніби це було цілком природно. — Тому я прийняв рішення перенести тебе до карети.
Я втратила дар мови на кілька секунд. Його спокій, його рішучість і той самий момент, коли він підняв мене вчора, переповнювали моє серце відчуттям тепла і хвилювання. Він сам переніс мене, не вагаючись, оберігаючи моє тіло від холоду та незручностей.
Мені хотілося сказати «дякую», але слова застрягли в горлі, загублені між подихом і серцебиттям. Я просто кинула на нього погляд, намагаючись розгледіти в його зелених очах ту увагу і тепло, яке він так природно дарував.
Я стиснула кулачки на колінах і ледве чутно шепотіла собі: «Він… він сам переніс мене…» — і від цього простого факту мені стало одночасно і тепло, і страшенно хвилююче.
Сібастіан повернув погляд на мене, ніби помітив моє здивування і хвилювання, і легкий тремтячий усміх пробіг його губами. Я відчула, як всередині все стискається, а дихання стає частішим. Він сидів навпроти, спокійний, врівноважений, але його дії, його самовпевненість і турбота про мене говорили голосніше за будь-які слова.
Я опустила очі на свої руки, намагаючись приборкати хвилювання. Кожен його рух, кожен погляд нагадував мені про ту мить, коли ми були дітьми, і він зробив щось для мене, не очікуючи нічого взамін. І це відчуття, цей зв’язок між нами, змушував мене забути про обов’язки і плани, що тягнули мене до Віктора.
Я ковтнула повітря і тихо промовила:
— Дякую…
Його погляд м’яко зупинився на мені, і він кивнув, не вимовляючи зайвих слів. Мовчання було наповнене взаємним розумінням, турботою і невимовним хвилюванням. У цей момент я зрозуміла, що навіть найпростіший жест — перенести мене до карети — означав для мене більше, ніж будь-які слова.