Глава 2

Сибастіан

— Вітаємо у вашому маєтку, пане, — промовив дворецький, відчиняючи двері карети.
Я мовчки кивнув йому та ступив на кам’яні сходи. Після кількох днів дороги земля під ногами здавалася надто тихою, майже незвичною. Колеса карети ще тихо поскрипували позаду, коні важко дихали після довгої подорожі, а повітря маєтку зустріло мене знайомим запахом саду та вогкості старого каменю.
Я не став затримуватись на подвір’ї.
— Нікому мене не турбувати, — коротко сказав я, проходячи повз слуг.
Коридори були тихі. Лише звук моїх кроків лунав під високою стелею. Я швидко дійшов до свого кабінету, відчинив двері й зайшов усередину. Темне дерево столу, високі полиці з книгами, важкі штори — усе залишалося таким самим, як і тоді, коли я поїхав.
Я повільно зняв рукавички та поклав їх на стіл.
Переговори з лордом Альбертом Розенфелдом виявилися значно складнішими, ніж я очікував.
Цей чоловік мав гострий розум і ще гостріший язик. Кожна умова договору перетворювалася на довгу суперечку. Він не поступався ні в дрібницях, ні в принципових речах. Ми годинами сиділи за довгим столом у його кам’яній залі, де повітря було важким від тютюнового диму й напруги.
— Ви просите занадто багато, графе Сібастіане, — холодно говорив він, повільно постукуючи пером по столу.
— Я прошу рівно стільки, скільки коштує моя участь у цій справі, — відповідав я так само спокійно.
Ми сперечалися про кожен пункт: про постачання, про землі, про прибутки, навіть про строки. Декілька разів переговори заходили в глухий кут. Здавалося, що він навмисне затягує час, намагаючись виснажити мене.
І, можливо, йому це майже вдалося.
Останній вечір був найважчим. За вікнами вже давно настала ніч, свічки догоряли, а ми все ще сиділи один навпроти одного.
Тоді я поклав перед ним остаточний варіант угоди.
— Це моя остання пропозиція, лорде Розенфелде, — сказав я тихо. — Або ми підписуємо її сьогодні, або я повертаюся додому і шукаю іншого партнера.
Він довго дивився на мене. Так довго, що тиша в залі стала майже відчутною. А потім узяв перо.
Коли чорнило торкнулося паперу, я зрозумів, що переміг. Договір було підписано.
Саме тому я зміг вирушити додому раніше, ніж планував.
Я повільно опустився у крісло в своєму кабінеті та провів рукою по волоссю. Подорож і переговори виснажили мене сильніше, ніж я був готовий визнати.
Дістав з кишені маленьку оксамитову коробочку й повільно відкрив її. У світлі свічки всередині тихо спалахнув камінь. Каблучка була витончена, тонка, зроблена найкращим ювеліром у столиці. Я довго обирав її. Занадто довго, як для людини, яка нібито звикла приймати рішення швидко.
Але це рішення було зовсім іншим. Я провів пальцем по холодному металу й тихо усміхнувся. Завтра.
Завтра я поїду до леді Маргарет і нарешті скажу те, що носив у серці багато років. Завтра я попрошу її стати моєю дружиною.
Дивно… скільки часу минуло, а варто лише подумати про неї — і перед очима знову постає той літній день.
Галявина, тепле сонце, запах квітів…
І вона.
Я завжди був дивним для інших дітей. Надто серйозний, надто тихий, надто правильний. Вони сміялися з мене, уникали мене, іноді навіть дражнили. І я звик бути сам.
А потім одного дня вона просто підійшла до мене.
Ніби це було найприроднішою річчю у світі.
— Привіт.
Її голос тоді звучав так легко і щиро, що я навіть розгубився. Я підняв очі — і побачив усмішку, в якій не було ні насмішки, ні жалю.
Лише щира цікавість і тепло.
Я тихо видихнув, згадуючи це, й сперся ліктями на стіл.
Маргарет була єдиною, хто тоді бачив у мені не дивака, а просто… мене. Вона слухала, коли я говорив. Сміялася з моїх незграбних жартів. Сідала поруч, коли всі інші йшли гратися без мене. І вона навіть не здогадувалася, наскільки щасливим робила мене кожною такою дрібницею. Особливо в той день.
Я тоді так хвилювався, коли сплів ту незграбну каблучку з гілочок і квітів. Руки тремтіли, серце калатало, ніби я збирався зробити щось неймовірно важливе.
Можливо, для дитини це й справді було важливо.
Я тихо засміявся, похитавши головою. Маленький хлопчик, який червоніє, як помідор, і питає дівчинку, чи хоче вона стати його дружиною в майбутньому.
І маленька дівчинка, яка так просто відповідає:
— Так.
Я повільно закрив коробочку.
Але доля дивно розпорядилася нашим життям. Після того дня ми майже не бачилися. Інколи — на кілька хвилин, під час якихось візитів чи свят. Короткі розмови, стримані поклони, ввічливі усмішки.
І щоразу, дивлячись на неї, я відчував те саме тепло, що й багато років тому на тій галявині.
Я підвівся й підійшов до вікна. Ніч тихо огортала сад, місяць сріблив доріжки між деревами.
Завтра. Завтра я нарешті скажу їй усе.
І, можливо… вона все ще пам’ятає.

У двері постукали. Я різко обернувся до дверей, серце трохи калатало від несподіванки.
— Я просив мене не турбувати! — суворо промовив я, відчуваючи, як у голосі пробивається легка тривога.
З-за дверей донісся знайомий, спокійний голос дворецького:
— Пане, до вас завітала леді Маргарет.
Моє серце здригнулося. Що? Маргарет? Чому? Невже… прямо зараз?
Я відчув легкий холодок по спині, а розум спробував знайти логіку в цьому несподіваному відвідуванні. Але розум мовчав.
— Запроси! — різко відрізав я, намагаючись приховати збудження під суворим тоном.
Дворецький швидко пішов виконувати наказ.
Я залишився стояти посеред кабінету, відчуваючи, як серце б’ється частіше. Я швидко сховав коробочку в кишеню, відчуваючи, як пальці тремтять від хвилювання. Незграбно поправив волосся, намагаючись зберегти спокійний вигляд, але серце калатало шалено.
У двері знову постукали.
— Так? — суворо промовив я, хоча відчував, як збудження тремтить у голосі.
Двері відчинилися, і мій вірний слуга ввів прекрасну леді. Вона майже не змінилася: ніжна, тендітна, з тим самим добрим поглядом, який колись бачив я ще дитиною.
— Вітаю вас, графе Сібастіан, — тихо і ніжно промовила вона, посміхаючись.
Я підійшов до неї, нахилився і взяв її руку, відчуваючи тепло долоні. Легко торкнувся її губами.
— Доброго вечора, леді Маргарет. Чим можу служити вам у таку пізню годину?
Вона трохи опустила очі, і я відчув, як у грудях щось стискається.
— Вас щось турбує? — запитав я, не в силах приховати тривогу.
— Ох, Сібастіан… — тихо видихнула вона. — Я так рада, що ви прибули раніше, ніж планували. Мені так потрібно було з вами поговорити.
Вона чекала мене? Ці слова зворушили мене глибоко всередині. Серце пропустило удар.
Я обережно запросив її присісти.
— Можливо, ви чогось бажаєте? — запитав я, спостерігаючи за нею.
— Ні, дякую… — вона зробила невелику паузу. — Сібастіан, ви завжди були зі мною чесні та прямі, тому і я казатиму прямо.
Вона простягла мені маленьку каблучку. Моє серце здригнулося. Це була та сама, яку я колись зробив для неї. Невже вона зберігала її стільки років?
— Мені потрібна ваша допомога, — промовила вона тихо, але впевнено.
— Я допоможу у будь-чому, що ви попросите, Маргарет, — відповів я рішуче, відчуваючи, як серце палає.
— Сібастіан… мені потрібно, щоб ви відправилися зі мною до місця сили, і ми разом… знищили її.
Я дивився на неї, не в змозі відвести погляд. В очах Маргарет була рішучість і легкий сум. Я відчув, як холодок страху змішався з хвилюванням.
Я затримався на кілька секунд, відчуваючи, як серце калатає шалено. Каблучка у її руках мерехтіла, мов нагадуючи про дитячі обітниці, про минуле, яке ніколи не можна забути. Що? Знищити? Мій подарунок… я взяв себе в руки.
— Навіщо? — запитав я суворо, стримуючи хвилювання, що вирувало всередині.
— На жаль… через неї я не можу вийти заміж, — її голос був тихим, але я зловив у ньому сум, який різав душу.
Я різко підняв очі.
— У вас… у вас є наречений? — в моїх очах потемніло. Я запізнився… невже…
— Я не знав… — промовив я тихо, ледве чутно. — Але як ця каблучка з гілля заважає вам вийти заміж?
— Тоді… ми дітьми дали обітницю, — відповіла вона, відчутно стримуючи голос.
— Ми грали… — я встав і повільно підійшов до вікна, відводячи погляд, аби вона не бачила хвилювання в очах.
— Так… — вона зітхнула. — Але якось так вийшло, що ця обітниця була справжньою. І треба її розірвати… — я зловив смуток у її голосі, але чому? Вона не хотіла?
— Я в це не вірю. Та й навіщо мені це? — промовив я, відчуваючи, що в грудях стискається щось важке.
Вона раптово підскочила з дивану і підійшла ближче.
— Сібастіан… — сказала вона, дихання трохи прискорене, — ви щойно сказали, що зробите будь-що, і якщо це дійсно не має для вас значення… прошу… їдьмо разом.
Моє серце билося шалено. Я не хотів розривати зв’язок між нами, і тим паче не хотів, щоб вона дісталася іншому. Але… розум кричав мені, що так буде правильніше. Я подивився їй у очі.
— Маргарет… — промовив я тихо, але рішуче, — нажаль, я змушений відмовити вам.
Я розвернувся і почав крокувати до дверей, відчуваючи, як холодок страху змішується з роздратуванням, що я не можу дозволити собі бути слабким перед нею.
— Що ви хочете в замін? — почув я її голос за спиною. — Я заплачу будь-яку суму!
Я різко зупинився. Повернувся до неї, відчуваючи, як серце пропускає удари.
— Ви дійсно вважаєте, що мені потрібні гроші? — промовив я, ледве стримуючи посмішку.
— Тоді що? — запитала вона, трохи розгублена.
Я підійшов ближче, майже торкаючись її плеча. Нахилився до її чарівного обличчя, відчуваючи тепло її дихання. Моя рука ледве не торкнулася її волосся.
— Бажання… — прошепотів я їй на вухо, голос низький і глибокий. — Лише одне, єдине бажання, моя люба Маргарет.
Її очі розширилися, губи злегка тремтіли, а повітря між нами стало густим, немов час зупинився на мить. Я відчував, що ця мить — важливіша за все, що було раніше. Я відчував, як у грудях щось розпирає від напруги й водночас від полегшення. Її сумнівні очі дивилися на мене, а губи трохи стиснуті, мов вона намагається зважити все всередині себе.
— Бажання? Яке? — тихо запитала вона, і в голосі відчувався ледь помітний сумнів.
— Оголошу вам його, — відповів я спокійно, але рішуче, — як тільки ми знищимо каблучку. А поки що… це буде моя таємниця.
Вона відвела погляд і замислилася. Минуло кілька хвилин тиші, в якій я чітко відчував її боротьбу між страхом, хвилюванням і довірою.
— Я згодна, — нарешті прошепотіла вона, і я відчув, як напруга трохи спала, замінюючись тремтливою радістю.
— Прекрасно, — відповів я, відчуваючи, як серце почало битися рівніше. — Тоді вирушимо завтра. Я розпоряджуся, щоб вам виділили кімнату.