Глава 1

Маргарет 

Карета м’яко гойдалася на дорозі. Колеса рівномірно скрипіли, перекочуючись по камінню, а коні попереду тихо тупали копитами, ніби задавали спокійний ритм нашій подорожі. За вікном повільно пливли темні силуети дерев, освітлені м’яким світлом вечора.
Я сиділа між мамою та сестрою і дивилася на свої складені на колінах руки. Минув лише місяць відтоді, як мені виповнилося вісімнадцять, а життя вже почало змінюватися так швидко, що інколи я навіть не встигала усвідомити це.
Два тижні тому тато представив мені графа Віктора.
Я добре пам’ятаю той день. Молодий чоловік із впевненими манерами та легкою посмішкою. Світле волосся, уважний погляд, стримана ввічливість у кожному русі. Він був старший за мене лише на кілька років, і в ньому відчувалася та благородна впевненість, яку так цінують у нашому світі.
Того ж вечора він попросив моєї руки.
Усе відбулося настільки швидко, що я й досі іноді ловила себе на думці: чи справді це сталося зі мною.
Я майже не знала його. Ми обмінялися лише кількома розмовами, кількома ввічливими усмішками. Він здавався мені приємним… навіть красивим. Але чужим.
Та для тата цей союз був дуже важливим.
Я добре бачила, як змінювався його погляд, коли він говорив про родину Віктора, про їхній статус, про давні домовленості між родами. У його голосі звучала надія, ніби ця угода могла зміцнити наше майбутнє.
А я… я була слухняною донькою.
Тому, коли Віктор запитав мене, чи погоджуся я стати його нареченою, я лише злегка схилила голову і тихо відповіла:
— Так.
Карета трохи підстрибнула на камені, повертаючи мене до теперішнього моменту.
— Він гідний чоловік, Маргарет, — тихо сказала мама, обережно взявши мене за руку.
Її долоня була теплою і спокійною, наче вона хотіла передати мені частину своєї впевненості.
Я лише злегка кивнула і посміхнулася.
— Ох, тату… а чому ти вирішив, що саме вона підходить йому, а не я? — раптом запитала Анна, з лукавою цікавістю нахилившись уперед.
Тато одразу насупився від такої відвертості молодшої доньки. У його погляді промайнула тінь невдоволення, але він усе ж відповів:
— Бо тобі лише сімнадцять. А цей союз краще закріпити зараз. У молодого графа багаті землі і гарний статок. Тому і Маргарет буде щасливою… і наша родина міцніше закріпиться на цих землях.
Анна тихо хмикнула, але в її очах ще горів той самий пустотливий вогник.
— А кому ти засватаєш мене? — запитала вона, підперши підборіддя долонею.
Тато на мить замислився. Колеса карети тихо скрипіли, і кілька секунд у салоні стояла лише рівномірна хода коней.
— Через кілька місяців, — нарешті промовив він, — має приїхати граф Себастіан. Його статок трохи менший, але він має багато зв'язків по світу. Тому на нього чекає дуже багате майбутнє.
Він подивився на Анну уважніше.
— Можливо, саме він стане твоїм супутником.
— О боже… той дивак? — Анна скривилася і відкинулася на спинку сидіння. — Тату!
Вона зітхнула так драматично, що я мимоволі ледь усміхнулася.
— Він, напевно, з дитинства геть не змінився.
— Анно, — спокійно, але суворо сказала мама.
Сестра лише закотила очі й повернулася до вікна, де за склом пропливали темні поля і сріблясті плями місячного світла.
Я ж мовчки слухала їхню розмову, відчуваючи дивне змішання почуттів.
У нашій родині все вирішувалося так просто — ніби мова йшла не про долі людей, а про шахові фігури, які потрібно правильно розставити на дошці.
І все ж… Я тихо провела пальцями по подолу своєї сукні й подумала про графа Віктора.
Сьогодні я побачу його знову. І сьогодні його родовий хранитель має благословити наш союз.

Карета зупинилася біля великих дверей особняка, і я відчула легке хвилювання, що змішувалося з радістю. Двері повільно відчинилися, і переді мною відкрився вид, який захопив дух. Дворецький із стриманою посмішкою запросив нас увійти і провів до зали, а я не могла відвести погляду.
Зала була неймовірно розкішною — високі стелі, прикрашені різьбленими молдингами, сяючі люстри, що відливали теплим золотом у світлі свічок. Столики з блискучим срібним посудом були розставлені по периметру, вкриті скатертинами з найтоншого льону. На них стояли гори фруктів, кошики з хрустким хлібом, вишукані пироги, кремові десерти і холодні закуски, що пахли свіжістю та пряними травами. Повітря було наповнене ароматами смачної їжі, легкого вина і трохи пахощів свіжих квітів, розставлених у витончених вазах по всій залі.
Жива музика огортала гостей, неначе м’який шлейф чарівності. Скрипки грали плавні мелодії, а ніжний звук флейти розливався по залу, додаючи відчуття казковості. Я ловила себе на думці, що хотіла б завмерти на мить і просто спостерігати, як світ рухається навколо — гарні сукні, елегантні костюми, усмішки, легкі поклони і тихі розмови, що змішувалися з музикою.
Гості виглядали неперевершено: дами в сукнях із шовку і оксамиту, з прикрасами, що переливалися на світлі люстр; джентельмени у витончених костюмах і жилетах, з чарівними посмішками й упевненими манерами. Вони зустрічалися поглядами, обмінювалися ввічливими словами і сміхом, який звучав немов мелодія серед розкішних стін.
Віктор одразу помітив нас і спустився величними сходами. Серце моє почало битися швидше — навіть звичайна присутність його серед гостей викликала у мені легке хвилювання і радість.
— Ох, як я радий вас бачити, графе Ніколас, — сказав він, підходячи до батька і міцно потискаючи йому руку. Його погляд був теплим і уважним, і я відчула, як легке хвилювання перетворюється на радісне передчуття.
— Леді Лідія, ви як завжди неперевершені, — додав він, нахилившись і поцілувавши мамі руку. Її очі засяяли від задоволення, а я посміхнулася, спостерігаючи за цим елегантним жестом.
Він повернувся до мене, і серце моє здригнулося від самого погляду: золотисте волосся, блакитні очі, усмішка, від якої хочеться танути.
— Моя люба леді Маргарет, — промовив він, поцілувавши мою руку. Я відчула тепло його дотику і легке тремтіння, що пробігло по всьому тілу. Це було настільки ніжно, що я неначе забула подихати на мить.
Потім він нахилився до Анни:
— І юна леді Анна, як завжди чарівна, — поцілував її руку. Анна трохи почервоніла, але промовила солодко:
— Вітаю вас, графе Віктор.