Частина 2

Ми йшли берегом річки, де вечірній туман м’яко стелився під ногами.

— Я не можу більше брехати тобі, — раптом сказав я, зупинившись. — Ти думаєш, що я шляхтич. Але те ім’я, яке знає твій батько… воно належить мертвій людині.

Дівчина здригнулася, але не відпустила моєї руки. Вона подивилася мені в очі так глибоко, що мені здалося, ніби вона знала це з самого початку.

— Мій батько не дурень, — тихо відповіла вона. — Ти думаєш, чому він тоді, в день вашої зустрічі, змінив наголос у твоєму прізвищі? Він знав того шляхтича. Справжній власник імені був боягузом, а ти — герой. Він чекав, поки ти сам станеш гідним своєї нової долі.

Я занімів. Виходить, усі ці роки моє життя висіло на волосині, яка трималася лише на мудрості Отамана.

— Завтра битва, — продовжила вона, притулившись до мого плеча. — Якщо ми переможемо, батько дасть мені право обирати чоловіка самій. Але ти маєш повернутися живим. І під своїм справжнім ім’ям. Бо я хочу виходити заміж за козака, а не за привида з минулого.

Наступного ранку сонце зійшло. Я вів кавалерію в бій не заради слави і не заради чужого герба. Коли наші мечі зіткнулися з ворожою сталлю, я вперше вигукнув своє справжнє ім’я. Це був найважчий бій у моєму житті, але тепер я знав: удома на мене чекає та, що врятувала мене від отрути розпачу, а я її — від отрути самотності.

Після перемоги, коли Отаман підійшов до мене, він лише хитро посміхнувся:

— Ну що, «пане шляхтичу», чи як тебе там насправді… Ходімо пити мед. Здається, в мене скоро весілля у родині.