Частина 1: Тінь чужого імені

Я був звичайним воїном серед козацького товариства. Але доля зіграла зі мною злий жарт: після розгромної поразки, аби врятувати власне життя, я прислухався до поради друга. Я привласнив ім’я та прізвище загиблого шляхтича знатного роду.

Бій був програний. Поле вкрилося тілами, а в повітрі стояла повна тиша. Саме тоді наш Отаман помітив мене. Його погляд був проникливим, наче він бачив людину наскрізь. Друг поспішив представити мене, назвавши моє нове, «високе» прізвище.

Я невпевнено пробурмотів вітання, боячись, що Отаман знав справжнього власника імені. Старий воїн ніби перевіряв мене: він повторив моє прізвище, але навмисно зробив помилку в наголосі. Серце пішло в п’яти, але я зімпровізував:

— Ви майже вгадали, батьку, — сказав я, повторивши ім’я з його помилкою, але видавши це за особливий акцент мого регіону.

Отаман заспокоївся і взяв мене під своє крило.

Минули роки. Я став одним із кращих його командирів. Під час огляду військ перед новою вирішальною битвою Отаман вирішив познайомити зі мною свою доньку. Вона спостерігала за показовим боєм кавалерії, де я летів попереду, неначе вістря меча. Коли я, спітнілий та втомлений, зліз із коня, вона спочатку побачила в мені лише грубого, загартованого війною воїна. Та придивившись ближче, впізнала того самого юнака, про якого стільки чув її батько.

Між нами спалахнула іскра, хоча вона трималася гордо. 

Згодом я дізнався від того самого друга, що панна замовила привезти їй особливу траву. Почувши назву, я похолов — це була отрута.

Посварившись із другом, який боявся перечити волі доньки Отамана, я кинувся до її покоїв. Заставши її під час переодягання, я витримав хвилю гніву, але наполіг на розмові. У затишному куточку саду вона зізналася: батько хоче видати її заміж за нелюба. Вона почувалася пташкою в золотій клітці. Мої слова розради та щире захоплення її силою змінили її настрій. Недовіра танула, поступаючись місцю любові.

За кілька днів вона, не тямлячи себе від бажання бачити мене, навіть забігла до лазні, де я був з іншими козаками. Зніяковівши, вона чекала на мене зовні. Коли я вийшов, ми рушили до річки, аби нарешті поговорити про наше майбутнє...