Епілог

Марта

Від тих листопадових подій минуло вісім місяців.

За вікном стояв теплий липневий день. Сонячне світло проникало крізь напіввідчинені штори, залишаючи світлі смуги на підлозі. У квартирі пахло свіжою кавою та випічкою. На підвіконні стояли кілька рослин, які Адріан спочатку вважав зайвими, але тепер сам перевіряв, чи не забула я їх полити.

Я усміхнулася, дивлячись на них, і повернулася до ноутбука.

Моя стаття вже кілька тижнів була опублікована. Розслідування незаконного переміщення культурних цінностей стало однією з найгучніших справ останнього часу. Правоохоронці встановили частину учасників злочинної схеми, зібрали докази проти Павела та продовжували працювати над іншими епізодами.

Усі відповіді я так і не отримала. Деякі обставини смерті Даміана залишалися предметом слідства, а не все, що він пережив за ті п'ять років, можна було відновити з документів.

Але тепер це більше не було єдиним, про що я думала.

Я закрила ноутбук і поглянула на годинник. Адріан мав повернутися з ресторану за пів години. Ми домовилися провести вечір удома, хоча останнім часом він дедалі частіше жартував, що наша квартира перетворюється на ще один його ресторан: я постійно щось замовляла, а він критикував доставку.

Насправді готувати я все ще не любила.

Зате дуже любила ті вечори, коли ми вечеряли разом, розповідали одне одному про день і могли годинами говорити про речі, які не мали жодного значення для решти світу.

Наше спільне життя складалося саме з таких дрібниць.

Іноді я досі дивувалася, наскільки природно Адріан увійшов у нього. Спочатку були короткі зустрічі, потім спільні вечері, довгі розмови й поступове звикання до присутності одне одного. Ми не поспішали. Він ніколи не вимагав від мене більше, ніж я могла дати, а я вчилася знову довіряти людині не лише словами, а й серцем.

Коли Адріан запропонував нам жити разом, я погодилася не одразу. Не через сумніви в ньому, а через страх знову зробити крок, який міг змінити все.

Тепер я знала, що не помилилася.

У замку повернувся ключ.

— Я вдома! — почувся знайомий голос.

— На кухні!

Адріан з'явився у дверях, поклав ключі на полицю й підійшов до мене. Поцілував у скроню, а потім поставив на стіл невеликий паперовий пакет.

— Це що? — запитала я.

— Твоя улюблена випічка.

— Ти знову підкуповуєш мене їжею?

— Я називаю це турботою.

Я зазирнула в пакет і задоволено усміхнулася.

— Тоді продовжуй.

Він засміявся й сів поруч.

— Як минув день?

— Добре. Закінчила матеріал для редакції, відповіла на листи й навіть встигла прибрати.

— Останнє звучить найменш правдоподібно.

Я штовхнула його плечем.

— Дуже смішно.

Він узяв мою руку й переплів наші пальці.

— Я сьогодні думав про одну річ.

— Це небезпечно.

— Можливо. Але я все ж скажу.

Його обличчя стало серйознішим.

— Я хочу, щоб у нас було більше спільного часу. Не лише вечори між твоєю роботою та моїм рестораном. Хочу іноді просто кудись їхати, відкривати нові місця, планувати відпустки. Жити не тільки між роботою та домом.

Я подивилася на нього.

— І куди ти хочеш поїхати?

— Це залежить від тебе.

— Португалія, — відповіла я майже відразу.

— Навіть не довелося довго думати.

— Я давно хочу побачити океан.

— Тоді побачимо.

Я усміхнулася.

— Ти так легко це говориш.

— А чому ні? У нас попереду багато часу.

Він вимовив це так просто, що я на мить затамувала подих.

Багато часу.

Колись я боялася навіть думати про майбутнє. П'ять років жила між спогадами й очікуванням, а потім одного дня втратила людину, яку сподівалася побачити знову. Після цього мені здавалося, що планувати щось наперед — майже зухвалість.

А тепер поруч сидів чоловік, із яким я хотіла планувати наступний місяць, наступний рік і все, що буде після.

— Адріане?

— Так?

— Я щаслива.

Він подивився на мене уважніше.

— Справді?

— Так. Іноді сама не вірю, що можу так сказати після всього, що сталося. Але це правда.

Він підніс мою руку до губ і поцілував пальці.

— Я теж щасливий, Марто.

Я нахилилася до нього й поцілувала. Цього разу без страху, без сумнівів і без думок про те, що буде завтра.

Просто тому, що хотіла бути поруч.

Пізніше ми вечеряли, сперечалися, який фільм подивитися, і зрештою так і не змогли домовитися. Адріан поступився, як робив це майже завжди, хоча я чудово знала, що він вважав свій вибір набагато кращим.

Коли він пішов на кухню по чай, я на мить залишилася сама у вітальні.

У шухляді комода лежала стара фотографія Даміана. Я не ховала її від себе й не намагалася позбутися. Іноді діставала, дивилася на неї, згадувала наші розмови й ті дні, коли була впевнена, що знаю про нього все необхідне.

Я досі сумувала за ним.

Мабуть, частина мене завжди сумуватиме за людиною, яку я колись любила. За тим, що ми мали, і за тим, чого вже ніколи не матимемо.

Але тепер я розуміла: пам'ятати — не означає залишатися в минулому. І любити когось у спогадах не означає відмовлятися від щастя в теперішньому.

Даміан був частиною мого життя. Важливою. Справжньою. І я не збиралася викреслювати його зі своєї історії.

Та моє майбутнє було тут.

— Ти де загубилася? — почувся голос Адріана.

Я обернулася.

Він стояв у дверях із двома чашками чаю.

— Замислилася.

— Про щось хороше?

Я підійшла до нього й обійняла за талію.

— Про те, як добре, що ти в мене є.

Адріан усміхнувся й притиснув мене до себе.

— А я думав, ти зараз скажеш, що хочеш ще одну поїздку.

— Це теж.

Він засміявся.

За вікном повільно згасало літнє світло. Крізь відчинене вікно долинали приглушені звуки міста. На столі чекали дві чашки чаю, а попереду — вечір, який нікуди не потрібно було поспішати.