Розділ 21

Адріан

Минуло три тижні.

За цей час місто встигло повернутися до звичного ритму. Люди поспішали на роботу, заповнювали кав'ярні, стояли в заторах і скаржилися на погоду. Ніщо навколо не нагадувало про те, що зовсім недавно на березі Одри сталася подія, яка могла б зруйнувати не одне життя.

Але для Марти все змінилося.

Вона більше не шукала Даміана. Не переглядала старі статті серед ночі й не телефонувала людям, які, можливо, знали, куди він зник п'ять років тому. Тепер у неї були відповіді. Не всі, але достатньо, щоб перестати жити в очікуванні наступної підказки.

Іноді я помічав, як вона замовкала посеред розмови, дивлячись кудись повз мене. Тоді я не ставив запитань. Просто залишався поруч.

Ми не домовлялися про те, ким тепер є одне для одного. Не намагалися назвати те, що поступово виникало між нами. Після всього, що сталося, я не хотів поспішати. Та й Марта, здавалося, потребувала часу більше, ніж будь-коли.

Мій телефон завібрував на столі.

На екрані висвітилося ім'я слідчого, з яким ми спілкувалися після затримання Павела.

Я відповів майже одразу.

— Вольф слухає.

— Доброго дня. Телефоную повідомити про результати перевірки матеріалів, які ви передали разом із пані Новак.

Я відсунув чашку з кавою.

— Слухаю.

— Експертиза підтвердила автентичність значної частини документів. Дані з флешки збігаються з інформацією, яку вдалося отримати з інших джерел. Ми також встановили зв'язок між кількома перевезеннями та діяльністю логістичної компанії, де працювали загиблі жінки.

Я мовчав, даючи йому можливість продовжити.

— Щодо Павела… Його стан стабілізувався. Ми провели допит після того, як лікарі дозволили це зробити. Він заперечує свою причетність, але наявні матеріали суперечать його свідченням.

— Тобто доказів достатньо?

— Для подальших процесуальних дій — так. Але розслідування ще не завершене. Ми перевіряємо інші контакти, маршрути та осіб, які могли бути причетні до цієї діяльності. Поки що я не можу повідомити більше.

— А Даміан?

На іншому кінці лінії на кілька секунд запала тиша.

— Його участь у зборі доказів підтверджується документами. Ми також перевіряємо обставини його зникнення та смерті. Не всі питання вдалося з'ясувати, але тепер у нас є матеріали, яких раніше не було.

Я провів долонею по підборіддю.

— Зрозуміло. Дякую, що повідомили.

— Передайте пані Новак, що за потреби ми з нею зв'яжемося.

— Передам.

Розмова закінчилася.

Я ще кілька секунд дивився на екран телефону. Три тижні тому все це здавалося хаотичним набором документів, імен та обставин, які ніяк не складалися в одну картину. Тепер частина пазла нарешті стала на місце.

Але це не повертало тих, кого вже не було.

Я набрав Марту.

Вона відповіла після другого гудка.

— Привіт.

— Ти зараз зайнята?

— Ні. Щось сталося?

— Щойно телефонував слідчий. Є новини щодо справи.

На тому кінці стало тихо.

— Що він сказав?

— Документи підтвердилися. Вони встановили зв'язок між перевезеннями та компанією, де працювали Олівія й друга жінка. Павела допитали. Він усе заперечує, але його свідчення не збігаються з доказами.

— А Даміан?

— Його розслідування теж підтверджується. Слідчі продовжують перевіряти обставини його зникнення та смерті.

Марта не відповіла одразу.

— Отже, він справді не вигадував, — нарешті промовила вона.

— Ні. Не вигадував.

— П'ять років… — її голос трохи здригнувся. — П'ять років я думала, що, можливо, просто не хотіла прийняти очевидного. Що він пішов і не збирався повертатися.

Я заплющив очі.

— Тепер ти знаєш, що все було не так просто.

— Так. Але від цього не легше.

— Я знаю.

Вона тихо видихнула.

— Мені сьогодні телефонували з редакції. Головний редактор хоче поговорити про матеріал. Я сказала, що ще не готова.

— І правильно зробила.

— Не знаю. Частина мене хоче нарешті розповісти все. Інша боїться, що я знову щось пропущу. Що напишу про те, чого ще не знаю напевно.

— Тоді не пиши того, чого не знаєш.

— Ти завжди такий простий у своїх порадах?

— Намагаюся.

Я почув її тихий сміх. Вперше за останні кілька днів.

— Ти сьогодні будеш у ресторані? — запитала вона.

— Так. Але ввечері звільнюся.

— Тоді, можливо, побачимося?

— Я заїду по тебе.

— Добре.

Ми попрощалися, і я поклав телефон на стіл.

Увечері я приїхав до Марти трохи раніше, ніж домовлялися. Вона вийшла з під'їзду за кілька хвилин. На ній було темне пальто, волосся зібране недбалим хвостом. Вона виглядала спокійнішою, ніж у день нашої першої зустрічі після затримання Павела, але в очах усе ще залишалася втома.

— Довго чекаєш? — запитала вона, сідаючи в автомобіль.

— Ні.

Вона пристебнулася й поклала сумку на коліна.

— Куди поїдемо?

— Можемо повечеряти. Або просто прогулятися.

— Давай прогуляємося. Не хочеться сидіти в приміщенні.

Я кивнув і рушив з місця.

Ми залишили автомобіль неподалік від центру й пішли вздовж вулиць, освітлених вечірніми ліхтарями. Вроцлав жив своїм звичним життям. Повз нас проходили перехожі, з відчинених дверей кав'ярень долинав гомін, а десь неподалік лунав трамвайний дзвінок.

Марта зупинилася біля невеликої вітрини.

— Дивно, — сказала вона.

— Що саме?

— Ще недавно я думала, що не зможу жити далі, поки не дізнаюся, що сталося з Даміаном. А тепер, коли починаю отримувати відповіді, не знаю, що з ними робити.

Я став поруч.

— Не обов'язково вирішувати це сьогодні.

— Я розумію. Просто іноді здається, що я п'ять років прожила в очікуванні. Наче весь цей час частина мене залишалася там, у минулому.

— Ти не зобов'язана повертати собі все одразу.