Розділ 20

Марта

Я прокинулася раніше, ніж задзвонив будильник.

Кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю. Не відразу згадала, де перебуваю. Незнайома кімната, приглушене світло за шторами, тиша, до якої я ще не встигла звикнути.

Потім усе повернулося.

Набережна. Павел. Пістолет. Постріл.

Я заплющила очі, але це не допомогло. Переді мною знову виникло його обличчя — зовсім близько, з тим самим поглядом, який ще зовсім недавно здавався мені знайомим і навіть близьким.

Я повільно видихнула й сіла на ліжку.

Плече трохи нило. На руці залишилися синці, але серйозного болю не було. Медики мали рацію: фізично я відбулася незначними ушкодженнями.

От тільки всередині все було набагато складніше.

Я опустила ноги на підлогу й озирнулася. На стільці лежав одяг, у якому я приїхала сюди напередодні. Футболка Адріана, яку я позичила, була трохи завеликою, але зручною.

Обережно підвелася, поправила волосся й вийшла з кімнати.

На кухні вже хтось був.

Адріан стояв біля стільниці з чашкою кави в руці. Почувши кроки, обернувся.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він уважно подивився на мене.

— Як почуваєшся?

— Нормально. Плече трохи болить, але нічого страшного.

— Ти добре спала?

Я на мить замислилася.

— Краще, ніж очікувала.

Він кивнув і поставив чашку на стіл.

— Я приготував каву. І знайшов щось на сніданок. Не знаю, чи ти голодна, але вирішив, що краще мати вибір.

На столі стояли дві чашки, тарілка з тостами та невелика миска з фруктами.

— Дякую.

Я сіла й узяла чашку. Кава була гарячою. Кілька секунд я просто тримала її в долонях, насолоджуючись теплом.

— Ти сам давно прокинувся? — запитала я.

— Не дуже.

Він сів навпроти.

— Сьогодні нам доведеться повернутися до всього цього.

Я знала, про що він говорить.

— Поліція?

— Так. Учора вони взяли первинні свідчення, але, найімовірніше, захочуть поговорити з нами ще раз. Особливо після того, як перевірять передані матеріали.

Я опустила погляд на чашку.

— Я розумію.

— Ти готова?

— Не знаю. Але це потрібно зробити.

Адріан не став переконувати мене, що все буде добре. Мабуть, він теж розумів, що зараз такі слова нічого не змінять.

Ми поснідали майже мовчки. Розмова не складалася, та цього разу тиша не здавалася незручною. Після вчорашнього мені було достатньо просто знати, що поруч хтось є.

Коли я допила каву, згадала про сумку.

— Мені потрібно дещо тобі показати.

— Що саме?

Я підвелася й пішла до вітальні. Сумка лежала біля дивана, там, де я залишила її напередодні. Я дістала невелику флешку й повернулася на кухню.

Адріан одразу впізнав її.

— Вона була в тебе?

— Так.

Він відклав телефон.

— Ти не передала її поліції?

— Ні. Ти передав копії та розшифровані матеріали. А оригінал залишився в мене. Після всього, що сталося, я просто не встигла подумати, що робити з ним далі.

Я поклала флешку на стіл.

— Але оригінал має бути в них.

Адріан кілька секунд дивився на неї.

— Так. Її потрібно передати офіційно. І обов'язково пояснити, звідки вона в тебе та що ми з нею робили.

— Я взяла її біля Даміана. Потім ми переглядали файли, а ти зробив копії.

— Саме так і скажемо. Нічого приховувати не потрібно.

Я кивнула.

Тепер, коли флешка лежала між нами, усе здавалося дивно простим. Маленький предмет, який я випадково знайшла біля руки людини, яку шукала п'ять років. Тоді я навіть не уявляла, що він може виявитися ключем до всього.

— Павел знав про матеріали.

— Він намагався забрати те, що Даміан залишив після себе.

— Очевидно, боявся, що документи потраплять до поліції.

Я провела пальцем по краю флешки.

— Він знав, що Даміан її мав. Знав, що той збирав докази. І весь цей час був поруч зі мною.

Адріан нічого не відповів.

— Я розповідала йому про пошуки, — продовжила я. — Ділилася тим, що знаходила. Просила допомогти. А він…

Голос зрадницьки здригнувся.

Я замовкла.

— Марто, — тихо промовив Адріан. — Ти не могла знати, що він приховує.

— Але я йому довіряла.

— Я знаю.

Він не намагався виправдати Павела чи переконати мене забути минуле. І за це я була вдячна.

Адріан узяв телефон і зателефонував слідчому. Повідомив, що оригінал флешки досі в нас, і пояснив, що ми готові передати його разом із додатковими свідченнями. Закінчивши розмову, поклав телефон на стіл.

Адріан відклав телефон і подивився на мене.

— Слідчий просить приїхати сьогодні. Їм потрібні додаткові свідчення й оригінальний носій.

— Коли?

— За дві години.

Я кивнула.

— Добре.

До відділку ми приїхали трохи раніше призначеного часу.

Адріан припаркував автомобіль неподалік входу й заглушив двигун. Я ще кілька секунд сиділа, дивлячись на будівлю.

Мені не хотілося знову проходити через запитання, повертатися до тієї квартири, до останніх хвилин Даміана, до вчорашньої зустрічі з Павелом.

Але тепер я розуміла: якщо хочу, щоб усе це мало сенс, доведеться розповісти правду до кінця.

— Готова? — запитав Адріан.

— Так.

Він вийшов першим і відчинив мені дверцята.

Усередині нас уже чекали. Поліцейська, яка напередодні розмовляла зі мною на набережній, привіталася й попросила пройти за нею.

Спочатку вона поговорила зі мною.

Запитання були конкретними. Коли я востаннє бачила Павела до тієї зустрічі? Що саме розповіла йому про Даміана? Чи повідомляла про знайдені документи? Чи знала, що Павел може бути причетний до незаконного перевезення артефактів?

Я відповідала послідовно, намагаючись нічого не пропустити.

Потім ми повернулися до подій на набережній.