Розділ 19

Адріан

Дорога додому минала в тиші.

Марта сиділа поруч, дивлячись у вікно. Час від часу вона змінювала положення руки, обережно торкаючись плеча, за яке її хапав Павел. Я кілька разів хотів запитати, чи не болить сильніше, але стримувався. Медики її оглянули, серйозних ушкоджень не виявили. Зараз їй потрібен був спокій, а не чергові запитання.

Я міцніше стиснув кермо.

Ще кілька годин тому я сидів перед комп'ютером і дивився на ім'я Павела серед розшифрованих файлів. Тоді я зрозумів, наскільки небезпечною могла бути ситуація. Але навіть у найгірших припущеннях не уявляв, що побачу Марту з пістолетом біля голови.

Я знав, що мав діяти швидко. Знав, що не можна було втрачати ні хвилини. Та тепер, коли небезпека минула, усвідомлення того, що могло статися, накрило з новою силою.

Я міг не встигнути.

І ця думка була нестерпною.

На світлофорі я зупинився й повернув голову до Марти.

Вона помітила мій погляд.

— Що?

— Нічого. Просто перевіряю, чи ти не заснула.

— Не заснула.

— Добре.

Вона знову подивилася у вікно.

Я не став продовжувати розмову. Відчував, що зараз будь-які слова будуть зайвими.

Коли ми під'їхали до мого будинку, Марта не поспішала виходити з автомобіля. Я вимкнув двигун і почекав.

— Приїхали, — тихо сказав я.

Вона кивнула й відстебнула ремінь.

У будинку було тихо. Я залишив ключі на тумбі, забрав у Марти куртку й повісив її біля входу.

— Сідай. Я принесу води.

Вона пройшла до вітальні й опустилася на диван. Я приніс склянку, поставив на журнальний столик і сів у крісло навпроти.

Марта зробила кілька ковтків.

— Тобі щось потрібно? — запитав я.

— Ні. Дякую.

Вона поставила склянку й провела долонею по обличчю. Лише тепер, коли ми залишилися без поліцейських, сирен і чужих голосів, я помітив, наскільки виснаженою вона була.

— Ти можеш залишитися тут на ніч, — сказав я. — Не думаю, що зараз тобі варто повертатися самій.

Марта подивилася на мене.

— Якщо це не створить тобі незручностей.

— Марто, після сьогоднішнього ти справді думаєш, що мене хвилюватимуть незручності?

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Просто запитала.

— Залишайся. Кімната вільна.

Цього разу вона не відмовилася.

— Добре. Я залишуся.

Я кивнув і підвівся.

— Тоді принесу тобі рушник і щось переодягнутися.

— Мені вистачить футболки.

— Знаю, де взяти.

Поки я готував кімнату, Марта залишалася у вітальні. Я приніс чисту футболку, поклав її разом із рушником на ліжко й перевірив, чи все необхідне є у ванній.

Коли повернувся, вона стояла біля вікна.

— Готово, — сказав я. — Можеш користуватися ванною. А якщо захочеш чогось поїсти, скажи.

— Не хочу. Дякую.

— Гаразд.

Вона затрималася біля дверей.

— Адріане?

— Так?

— Мені досі дивно думати, що це зробив Павел.

Я сперся плечем об одвірок.

— Не думаю, що ти зобов'язана зараз це прийняти.

— Я стільки років знала його. Ми працювали разом, я довіряла йому. Він знав, як сильно я хотіла знайти Даміана. І весь цей час…

Вона не закінчила.

— Ти не могла знати, що він приховує, — сказав я.

— Але ж він був поруч із самого початку.

— Саме тому ти йому довіряла.

Марта опустила очі.

— Мені здається, я більше не зможу спокійно дивитися на людей, яких вважала близькими.

Я не став переконувати її, що з часом усе мине. Не знав, чи мине. Довіра не повертається від кількох правильних слів.

— Не потрібно зараз нічого вирішувати, — відповів я. — Сьогодні просто відпочинь.

Вона кивнула й пішла до ванної.

Я залишився у вітальні.

Телефон лежав на столі, поруч із ним — повідомлення від поліцейського знайомого. Він підтвердив, що Павел перебуває в лікарні під охороною. Розслідування тривало, а після надання необхідної медичної допомоги з ним мали провести подальші процесуальні дії.

Я перечитав повідомлення й відклав телефон.

Тепер справа перейшла до слідчих. Вони мали перевірити всі матеріали, встановити інших учасників схеми й з'ясувати, кому насправді належали артефакти. Ім'я Павела було лише частиною того, що залишив після себе Даміан.

Але сьогодні я не хотів повертатися до файлів.

Уперше за довгий час мені було байдуже, скільки ще запитань залишилося без відповідей.

Я думав про Марту.

Про те, як вона трималася біля поліцейських, хоча їй явно було важко. Як намагалася говорити спокійно, навіть коли йшлося про людину, яка щойно погрожувала їй зброєю. І про те, як легко вона погодилася залишитися, хоча раніше завжди намагалася впоратися з усім самостійно.

Мені хотілося, щоб вона почувалася тут у безпеці.

Можливо, це вже давно перестало бути лише бажанням допомогти людині, з якою я опинився в одній справі.

Я згадав наші перші зустрічі. Її незадоволений погляд після випадкового зіткнення на площі, суперечки в ресторані, розмови про Даміана. Тоді я й гадки не мав, що ця жінка настільки швидко стане для мене важливою.

А тепер не міг не помічати цього.

З ванної почувся звук води. Я підвівся, пішов на кухню й поставив чайник. Вирішив приготувати щось тепле, навіть якщо вона знову скаже, що не голодна.

Коли Марта повернулася, на ній була моя футболка. Волосся вона зібрала в недбалий пучок, а на обличчі з'явилася втома, яку вже не намагалася приховувати.

— Чай будеш? — запитав я.

— Можна.

Я поставив перед нею чашку й сів навпроти.

Вона зігрівала долоні об кераміку, не поспішаючи пити.

— Ти сьогодні взагалі відпочивав? — запитала вона.

— Не дуже.

— Через файли?

— Спочатку через них. Потім через тебе.

Вона підняла погляд.

Я не відвів очей.

— Я справді хвилювався, Марто.