Розділ 18

Марта

— Ти ж знаєш, що я не можу тебе відпустити.

Я дивилася на Павела й намагалася зрозуміти, чи справді щойно почула ці слова від людини, якій довіряла стільки років.

— Що ти робиш? — тихо запитала я.

— Намагаюся виправити ситуацію.

— Яку саме? Ту, у якій ти приховував від мене правду? Чи ту, у якій знав про напад на нас з Адріаном?

Його обличчя змінилося. Звична доброзичливість зникла, наче її ніколи й не було.

— Ти нічого не розумієш, Марто.

— Тоді поясни. Звідки ти знав про постріли? Чому так наполегливо намагався дізнатися, що я знайшла? І що тобі було відомо про зникнення Даміана?

— Досить.

— Ні. Я хочу почути правду.

Павел озирнувся на темну набережну. Навколо майже нікого не було. Лише за кілька десятків метрів тягнулася вузька доріжка, освітлена поодинокими ліхтарями.

— Ти мала просто залишити це все, — сказав він.

— Даміан теж мав залишити?

Він різко повернув голову до мене.

Цього разу я не відвела погляду.

— Ти знав, що з ним сталося?

Павел кілька секунд мовчав.

— Ти не уявляєш, скільки людей постраждали через його цікавість.

— Він був одним із них?

— Я сказав, досить.

Він зробив крок до мене. Я відступила, міцніше стискаючи телефон у руці.

— Не підходь.

— Віддай мені телефон.

— Ні.

— Марто, не ускладнюй.

— Ти вже все ускладнив сам.

Я розвернулася й рушила до освітленої частини набережної. Не встигла зробити й кількох кроків, як Павел схопив мене за руку.

— Відпусти!

— Не кричи.

Я спробувала вирватися, але він стиснув пальці сильніше й потягнув мене в протилежний бік.

— Ти збожеволів?

— Просто ходімо.

— Куди?

Він не відповів.

Я вдарила його вільною рукою, намагаючись звільнитися. Павел вилаявся, різко смикнув мене до себе, і телефон вислизнув із моєї долоні. Він упав на асфальт і відлетів убік.

Я нахилилася, але Павел перехопив мене раніше.

— Не треба було цього робити, — процідив він.

Він потягнув мене до автомобіля, припаркованого неподалік від дороги.

Я почала кликати на допомогу.

— Допоможіть!

Павел затулив мені рот долонею.

— Замовкни!

На іншому боці доріжки хтось зупинився. Я побачила силует чоловіка, який озирнувся на наші голоси.

— Допоможіть! — знову спробувала крикнути я.

Павел відпустив моє обличчя лише для того, щоб сильніше стиснути руку.

— Іди далі! — крикнув він незнайомцеві.

Той не відповів. Дістав телефон і почав щось говорити, не зводячи з нас погляду.

До мене долетіли лише уривки слів: «Поліція… набережна… чоловік тягне жінку до машини». Незнайомець викликав допомогу.

Павел помітив це.

— Чорт!

Він відчинив дверцята автомобіля й спробував затягнути мене всередину. Я вперлася ногами в асфальт, вчепилася в край дверцят і з усіх сил відштовхнула його.

На мить його хватка ослабла.

Я вирвалася й побігла.

Не встигла відійти й на кілька метрів, як почула за спиною швидкі кроки. Павел наздогнав мене, схопив за плече й розвернув до себе.

У його руці був пістолет.

Я завмерла.

— Тепер без дурниць, — сказав він.

Мій погляд опустився на зброю, а потім знову піднявся до його обличчя.

— Павеле…

— Ти сама довела до цього.

— Опусти пістолет.

— Ти мала мені довіряти.

Я ледь не розсміялася від абсурдності цих слів.

— Я тобі довіряла.

На мить у його очах щось промайнуло. Можливо, жаль. А може, лише роздратування.

— Тоді навіщо ти все зіпсувала?

— Це ти все зіпсував.

Він підняв зброю трохи вище.

— Де те, що ти знайшла?

Я мовчала.

— Марто, я не збираюся повторювати.

— Її в мене немає.

— Не бреши.

— Ти ж знаєш, що я не віддам тобі те, за що загинув Даміан.

Його щелепи напружилися.

— Ти досі нічого не зрозуміла.

— То розкажи мені. Хоча б зараз.

— Зараз уже пізно для розмов.

Він схопив мене за руку й змусив відступити до автомобіля. Я відчувала холод металу біля себе й намагалася не дивитися на пістолет.

Десь далеко пролунала сирена.

Павел різко озирнувся.

— Що ти наробила?

— Нічого.

— Ти викликала поліцію?

— Я не встигла.

Він подивився на мій телефон, який залишився на асфальті, а тоді знову на мене.

Сирена ставала гучнішою.

Адріан

Я вже кілька разів проїхав одну й ту саму ділянку набережної.

Кожного разу зупинявся, виходив із машини й намагався розгледіти людей біля води. Потім телефонував Марті. Без відповіді.

Я знав лише, що вона зустрілася з Павелом біля Одри. Не знав точної адреси, не знав, у який бік вони могли піти, і не міг навіть сказати, чи вона досі там.

Поліція вже мала передані мною матеріали. Мій знайомий пообіцяв організувати перевірку інформації та пошук Марти. Але я не збирався просто чекати.

Телефон завібрував. Я швидко дістав його.

Невідомий номер.

— Слухаю.

— Це поліція. Ви щойно передавали інформацію щодо Павела та його можливої причетності до незаконного перевезення артефактів?

— Так. Щось сталося?

— Надійшло повідомлення про конфлікт на набережній. Чоловік силоміць намагався посадити жінку в автомобіль. Зараз патруль перевіряє місце. Ви знаєте, де це могло статися?

Я різко випрямився.

— Де саме?

Поліцейський назвав ділянку неподалік від старої промислової забудови.

Я знав це місце.

— Я їду туди.

— Не наближайтеся самостійно. На місці можуть бути озброєні люди. Дочекайтеся патруля.

Я вже заводив двигун.

— Якщо там Марта, я не збираюся залишатися осторонь.

— Ми направили екіпажі. Не втручайтеся.