Розділ 17

Адріан

Я пропрацював із файлами майже всю ніч.

Після того як мені вдалося відкрити перший рівень захисту, я продовжив працювати з архівами, які залишалися недоступними. Деякі з них мали кілька рівнів шифрування, інші вимагали відновлення пошкоджених фрагментів. Робота просувалася повільно, але поступово мені вдалося отримати доступ до більшості матеріалів.

Ближче до ранку я вже ледве тримав очі відкритими. Ще раз перевірив кілька документів, зберіг результати й відкинувся на спинку крісла. Хотів лише трохи перепочити, перш ніж продовжити.

Здається, саме тоді й заснув.

Прокинувся від сонячного світла, яке падало просто на стіл. Кілька секунд намагався зрозуміти, де перебуваю, а потім потер затерплу шию й поглянув на годинник.

День уже давно почався.

На моніторі залишалися відкритими документи. Частину інформації я встиг розшифрувати ще вночі, але до найважливішого файлу так і не дістався.

Спершу довелося повернутися до звичайних справ. Я відповів на повідомлення, владнав кілька робочих питань, які не могли чекати, і лише після цього згадав, що з самого ранку нічого не їв.

Поснідав, прийняв душ і спробував остаточно прокинутися після короткого, але зовсім не повноцінного сну.

Проте думками я постійно повертався до Марти.

Учора вона все-таки написала, що дісталася додому. Її коротке «Я вдома» мало б мене заспокоїти, але думки про неї нікуди не зникли.

Сьогодні від неї більше не було жодної звістки.

Я кілька разів брав телефон, відкривав наше листування, але нічого не писав. Не хотів тиснути на неї. Можливо, їй потрібен був час, щоб побути наодинці зі своїми думками.

Та це не означало, що я не хвилювався.

Під вечір я повернувся до кабінету.

На столі все залишалося так, як я залишив уранці. Відкриті документи, записи, кілька аркушів із виписаними іменами та датами. Я сів за комп'ютер, але перш ніж продовжити роботу, знову взяв телефон.

Нових повідомлень від Марти не було.

Я відкрив наше листування. Останнім залишалося її коротке «Я вдома». Я вже кілька разів перечитував його, але все одно не міг позбутися занепокоєння.

Можливо, заснула. Можливо, просто не хотіла ні з ким говорити.

Я поклав телефон на стіл екраном догори й повернувся до роботи.

Та зосередитися виявилося складніше, ніж я очікував. Кілька разів перечитував ті самі рядки, ловив себе на тому, що дивлюся не на документи, а на телефон. Зрештою вимкнув звук сповіщень і змусив себе зосередитися.

Мені потрібно було закінчити розшифрування.

Чим глибше я занурювався в матеріали, тим очевиднішим ставало, що Даміан розслідував значно масштабнішу справу, ніж ми спочатку припускали. Це була не просто схема незаконного перевезення артефактів. Існувала ціла система, у якій кожен мав свою роль: одні готували документи, інші забезпечували перевезення, хтось контролював маршрути, а хтось отримував прибуток.

Але хто саме керував усім цим, досі залишалося незрозумілим.

Я відкрив файл із нотатками Даміана. У ньому було кілька посилань на інші документи, які раніше не вдалося розшифрувати. Тепер вони відкривалися без проблем.

Я почав зіставляти інформацію.

Дати. Прізвища. Контакти. Внутрішні повідомлення.

Окремі фрагменти, які раніше здавалися випадковими, тепер складалися в послідовну картину. Даміан ретельно фіксував кожен крок і, схоже, вже наблизився до людини, яка координувала значну частину операцій.

Я перегорнув сторінку.

У наступному документі були зібрані результати його перевірки. Навпроти кількох імен стояли короткі позначки, а біля одного — цілий перелік підтверджених зв'язків.

Я нахилився ближче до монітора.

Даміан окремо зазначив, що ця людина могла мати доступ до інформації про його розслідування. Саме через неї, за його припущенням, хтось дізнавався про його подальші кроки.

Я відкрив пов'язаний файл.

Спершу не зрозумів, що саме бачу. Потім прокрутив сторінку трохи нижче й зупинився.

Ім'я було знайоме.

Надто добре знайоме.

Павел.

Я не відразу повірив побаченому. Перечитав рядок, відкрив попередній документ, потім ще один. Перевірив контакти й дати. Сподівався знайти помилку, випадковий збіг або хоча б пояснення, яке змінить значення цих записів.

Але кожен наступний документ лише підтверджував попередній.

Павел був не випадковою людиною в цій схемі. Даміан зафіксував його зв'язки з учасниками операцій, участь у координації перевезень і доступ до інформації, яка мала залишатися конфіденційною.

Я повільно відсунувся від столу.

Перед очима одразу виникло обличчя Марти.

Учора вона розповідала, що збирається поговорити з Павелом. Вона довіряла йому. Вважала другом. Саме до нього хотіла звернутися по допомогу, бо була впевнена, що він зможе щось підказати.

Я глянув на годинник.

Потім знову на телефон.

Марта не писала від учора. Я не знав, чи відбулася їхня зустріч, чи вони вже поговорили, чи вона взагалі встигла йому щось розповісти.

Але тепер кожна хвилина мала значення.

Я потягнувся до телефона, та зупинився. Не хотів телефонувати навмання, не знаючи, де вона і що відбувається. Спочатку потрібно було переконатися, що я правильно зрозумів документи.

Я ще раз відкрив файл із висновками Даміана й перевірив посилання на документи, які підтверджували зазначені там зв'язки.

Тепер сумнівів майже не залишалося. Ім'я Павела повторювалося в різних матеріалах, а його контакти та дії збігалися з даними про координацію перевезень.

Це вже не було випадковим збігом.

Я відчув, як напружилися плечі.

Якщо Даміан мав рацію, то Павел міг знати про його розслідування задовго до того, як усе закінчилося. Можливо, саме тому Даміан не міг довіряти нікому зі свого оточення.

І, можливо, саме тому його вбили.