Розділ 16

Марта

Я не пам'ятаю, коли саме заснула.

Пам'ятаю лише, що думки про вчорашній день ще довго не давали мені спокою. Але зрештою виснаження виявилося сильнішим за тривогу.

Коли я розплющила очі, у кімнаті було зовсім світло.
Кілька секунд я не могла зрозуміти, котра година. Потягнулася до телефона й примружилася від яскравості екрана.
14:37.
Я сіла на ліжку й потерла обличчя долонями. Проспала майже до третьої, хоча зазвичай навіть у вихідні так довго не лежала. Але після всього, що сталося, організм, здається, просто вирішив відключити мене без жодних запитань.
На екрані було кілька повідомлень. Одне від Павела, надіслане ще вранці.
«Як ти? Напиши, коли прокинешся. Нам треба поговорити».
Я відкрила переписку й набрала коротку відповідь.
«Щойно прокинулася. Можемо зустрітися ввечері?»
Відповідь прийшла майже одразу.
«Звісно. О восьмій підійде? Є одне місце, де зможемо спокійно поговорити. Надішлю адресу».
Я погодилася й відклала телефон.

До вечора я майже не виходила з квартири. Змусила себе щось з'їсти, прийняла душ і кілька разів перевірила вміст флешки. Доступні файли залишалися тими самими, а зашифровані архіви так і не відкривалися.

Я хотіла поговорити з Павелом особисто. Після мого нічного повідомлення він мав право почути все докладніше. До того ж я сподівалася, що він зможе підказати щось корисне. Ми не раз разом працювали над складними матеріалами, і я звикла покладатися на нього.

О пів на восьму вечора я вже виходила з дому.

Місце, яке надіслав Павел, було неподалік Одри. Невелика ділянка біля води, осторонь від звичних прогулянкових маршрутів. Увечері там майже нікого не було. Лише зрідка повз проїжджали автомобілі, а далеко попереду виднілися поодинокі силуети.

Я прийшла трохи раніше й зупинилася біля металевої огорожі. Вода відбивала світло ліхтарів. Прохолодний вітер змусив мене сховати руки в кишені пальта.

Павел з'явився за кілька хвилин.

— Привіт, — сказав він, наблизившись.

— Привіт.

Він уважно оглянув мене.

— Ти маєш жахливий вигляд.

Я ледь усміхнулася.

— Дякую. Дуже приємно чути.

— Я не це мав на увазі. Ти взагалі спала?

— Трохи. Сьогодні вдалося відіспатися.

— І добре. Після всього тобі потрібен відпочинок.

Ми трохи помовчали.

— Я прочитав твоє повідомлення, — нарешті промовив він. — Досі не можу повірити, що ти його знайшла.

— Я теж. Тільки все закінчилося зовсім не так, як я уявляла.

— Мені шкода, Марто. Я знаю, скільки років ти його шукала.

Я відвела погляд до води.

— Я навіть не встигла з ним поговорити. Він помер у мене на очах.

— А цей Адріан, який допоміг тобі з документами? Вольф?

— Так. Виявляється, у мого випадкового знайомого багато спільного з нашою справою. Він знав Даміана, його справжнє ім'я, роботу. Дещо з того, про що я навіть не здогадувалася.

— І ти йому довіряєш?

— Ми працюємо разом над тим, що залишив Даміан.

— Я не про це запитав.

Я подивилася на Павела.

— Поки що так. Він допоміг розібратися з документами. Самій мені було б значно складніше.

— І що ви знайшли?

Я розповіла про накладні, маршрути перевезень і списки працівників логістичної компанії. Про двох загиблих жінок, чиї імена знайшлися серед документів. Усе вказувало на незаконне переміщення старовинних артефактів, але повної картини ми досі не мали.

Павел слухав уважно.

— Тобто Даміан збирав докази проти цілої системи?

— Схоже на те. І, судячи з усього, підібрався досить близько.

— А що ще було на флешці?

— Кілька архівів досі залишаються зашифрованими. Адріан працює над ними, але поки не зміг їх відкрити.

— Вони можуть містити найважливішу інформацію. А сама флешка зараз у тебе?

— Так, удома. Адріан зробив копії всіх доступних файлів, але оригінал я залишила собі.

Павел кивнув.

— Розумно. Якщо там справді щось важливе, краще мати кілька копій.

Він на мить замовк, а потім запитав:

— А ти сама як? Не про документи. Як тримаєшся?

Я не одразу відповіла.

— Не знаю. Мені досі важко повірити, що все це відбувається насправді. Я стільки років шукала його, а тепер дізналася, що майже нічого про нього не знала.

— Ти не могла цього передбачити. Він сам вирішив, що тобі розповідати.

— Можливо.

— Не звинувачуй себе. Ти й так достатньо пережила.

Я подивилася на нього. Його голос звучав так само, як завжди, коли він намагався мене підтримати. І на мить мені навіть стало легше.

— Я просто хочу зрозуміти, навіщо він усе це робив і хто стояв за цією схемою.

— Тоді будьте обережні. Якщо Даміана вбили через розслідування, ті, хто за цим стоїть, можуть спробувати прибрати й інших, хто має доступ до матеріалів.

— Ми це розуміємо.

Павел перевів погляд на мою руку.

— А що з рукою?

Я машинально торкнулася пов'язки.

— Нічого страшного. Просто подряпина. Уже майже не турбує.

Він ледь помітно насупився.

— Ну, я б так не сказав. Не кожного дня у тебе стріляють.

Я завмерла.

Павел, схоже, не помітив моєї реакції. Його телефон задзвонив, і він дістав його з кишені.

— Вибач, це терміново. Мені треба відповісти. Побудь тут кілька хвилин.

Він відійшов убік, залишивши мене біля огорожі.

Я дивилася йому вслід, а в голові крутилася одна фраза.

Не кожного дня у тебе стріляють.

Я повільно опустила погляд на пов'язку.

Я не розповідала Павелу про постріл. У повідомленні згадала лише смерть Даміана й матеріали, які опинилися в мене. Навіть під час сьогоднішньої розмови не сказала, що хтось стріляв у нас з Адріаном.

Звідки він знав?

Можливо, здогадався? Але з чого? З подряпини на руці? Чи хтось розповів йому про те, що сталося?