Розділ 14

Марта

Ми майже не розмовляли дорогою до мого будинку.

Я сиділа біля вікна, дивилася на знайомі вулиці й намагалася зосередитися на чомусь, що не мало стосунку до сьогоднішніх подій. Але думки вперто поверталися до одного й того самого.

Даміан.

Я все ще не могла звикнути до того, що це справжнє ім'я Домініка. П'ять років я знала його зовсім іншим. Пам'ятала його голос, усмішку, звички, те, як він дивився на мене, коли думав, що я не помічаю.

А тепер виявилося, що навіть ім'я, яким він називався поруч зі мною, було неправдою.

Я повернула голову до вікна.

— Ти знову думаєш про нього? — запитав Адріан.

Я не одразу відповіла.

— А про кого ще мені думати сьогодні?

Він не став заперечувати.

Кілька хвилин ми їхали мовчки. Я відчувала втому, але водночас боялася залишитися наодинці з власними думками. Поки поруч був хтось інший, можна було хоча б удавати, що я тримаюся.

— Ти не зобов'язана сьогодні в усьому розібратися, — нарешті сказав він.

— Знаю.

— І не мусиш робити вигляд, що все гаразд.

Я ледь помітно всміхнулася, хоча мені було зовсім не до сміху.

— Ти завжди такий проникливий чи це особливість власника ресторану?

— Зазвичай я просто помічаю, коли людина намагається втекти від розмови.

— Тоді тобі варто змінити професію. У журналістиці таких людей вистачає.

Він коротко глянув на мене, але відповідати не став.

Коли ми зупинилися біля мого будинку, я відстебнула ремінь безпеки й потягнулася до сумки.

— Дякую, що підвіз.

— Напиши, коли будеш удома.

— Адріане, я живу на третьому поверсі. Не думаю, що дорога від машини до квартири стане для мене серйозним випробуванням.

— Я все одно чекатиму.

Я зітхнула, але сперечатися не стала.

— Добре. На добраніч.

— На добраніч, Марто.

Я зачинила дверцята й попрямувала до під'їзду. Лише коли опинилася всередині, відчула, наскільки сильно втомилася.

Я згадала про обіцянку Адріанові й дістала телефон. Кілька секунд дивилася на екран, а потім написала коротке повідомлення, що вже вдома.

У квартирі було темно. Я не стала вмикати світло в усіх кімнатах, лише залишила сумку біля дверей і пройшла на кухню. Налила собі води, зробила кілька ковтків і поставила склянку на стіл.

Тиша.

Саме її я так хотіла кілька годин тому. Хотіла побути сама, щоб ніхто не ставив запитань, не намагався мене втішити й не дивився з тим виразом обличчя, який зазвичай означав: «Мені тебе шкода».

Але тепер, коли я залишилася сама, тиша виявилася нестерпною.

Я сперлася руками об стільницю й опустила голову.

Перед очима знову виникло його обличчя. Той самий погляд, який я пам'ятала стільки років. Тільки тепер у ньому не було звичної усмішки. Він лежав на підлозі, а я стояла поруч і не могла нічого зробити.

Я ж так довго його шукала.

Уявляла, як одного дня зустріну його, як спочатку розсерджуся, потім вимагатиму пояснень. Хотіла запитати, чому він зник без жодного слова. Чому залишив мене з порожнечею, на яку я витратила стільки років.

Але він не дав мені цієї можливості.

З грудей вирвався короткий схлип. Я спробувала вдихнути, проте повітря ніби застрягло в горлі. Сльози покотилися самі, і цього разу я навіть не намагалася їх зупинити.

Я плакала не лише через те, що він помер. Я плакала через усі ті роки, через надію, яку так довго не відпускала, через запитання, на які вже ніколи не почую відповіді.

І ще через те, що людина, яку я любила, виявилася для мене майже незнайомцем.

Скільки всього він приховав? Чим займався насправді? Чому не довірився мені? І чи взагалі було між нами щось справжнє?

Я не знала.

Не пам'ятаю, скільки часу простояла на кухні. Зрештою витерла обличчя долонями й сіла за стіл. Плакати можна було й потім. Зараз мені потрібно було хоча б спробувати зрозуміти, що він залишив після себе.

Я дістала з сумки флешку.

Ноутбук увімкнувся не одразу. Поки чекала, я кілька разів провела рукою по обличчю, намагаючись позбутися слідів сліз.

На екрані з'явилися папки, які ми вже переглядали з Адріаном. Я не збиралася знову перевіряти все підряд, але хотіла уважніше подивитися на інформацію про працівниць компанії.

Олівія працювала з рахунками та накладними. Друга жінка — оператором логістики. Раніше я не надала цьому особливого значення, але тепер розуміла, що обидві могли мати доступ до різних частин однієї системи перевезень.

Я відкрила кілька файлів, порівняла дати й позначки, які ми вже обговорювали. Нічого нового не знайшла. Усе вказувало на те, що зміни маршрутів були частиною продуманої схеми, але хто саме стояв за нею, залишалося незрозумілим.

Окремо були файли, які ми так і не змогли відкрити. Я спробувала ще раз, але безрезультатно.

Зрештою відкинулася на спинку стільця.

Це була робота для Адріана. Він краще розумівся на таких речах, і ми вже домовилися продовжити разом.

Я закрила ноутбук і взяла телефон.

Павел.

Я мала розповісти йому про все. Особливо тепер, коли згадала, що він колись цікавився статтею про артефакти. Можливо, він пам'ятав щось важливе або міг підказати, де шукати далі.

Натиснула виклик.

Гудки.

Один. Другий. Третій.

Він не відповів.

Я зачекала трохи й набрала ще раз. Знову безрезультатно.

— Ну ж бо, Павеле…

Відклала телефон, але майже одразу взяла його назад. Відкрила нашу переписку й почала набирати повідомлення.

 Павеле, де ти? Я не можу до тебе додзвонитися.

Я знайшла його… Я знайшла Домініка. Але все виявилося зовсім не таким, як я собі уявляла. Це навіть не його справжнє ім'я. Я тепер не знаю, у що всі ці роки вірила і ким він насправді був.

Але я не встигла… Навіть не змогла з ним поговорити. Його вбили просто в мене на очах.