Розділ 11

Марта

Я ще кілька секунд дивилася на Адріана, намагаючись упорядкувати думки.

Даміан Ковальський.

Це ім’я досі звучало чужим. Наче йшлося про зовсім іншу людину, з якою я ніколи не зустрічалася, не ділила вечори й не засинала поруч.

— Ми познайомилися в редакції, — нарешті почала я. — Я тоді тільки влаштувалася туди. Можна сказати, це була одна з моїх перших серйозних робіт. Я ще майже нічого не знала про те, як усе влаштовано.

Адріан слухав мовчки.

— Він уже давно там працював. Добре знав колег, мав свої контакти, часто затримувався після роботи. Я спочатку сприймала його просто як досвідченого журналіста, до якого можна звернутися з робочим запитанням.

— А він?

Я ледь усміхнулася, згадавши ті часи.

— Він помітив мене майже відразу. Принаймні пізніше сам у цьому зізнався. Спочатку просто знаходив приводи заговорити. Запитував, як справи, пропонував допомогу, іноді чекав після роботи, щоб провести мене додому.

— І ти не запідозрила нічого незвичайного?

— А що саме я мала запідозрити? — я знизала плечима. — Мені подобався чоловік, якому, схоже, подобалася я. Не найскладніша загадка у світі.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Звучить переконливо.

— Не перебивайте. Я ще не дійшла до найцікавішого.

Він жестом запропонував продовжувати.

— Ми почали спілкуватися поза роботою. Спочатку кава, прогулянки, вечері. Потім це стало чимось більшим. Усе відбувалося поступово. Без гучних обіцянок чи якихось особливих жестів. Просто одного дня я зрозуміла, що він став важливою частиною мого життя.

Я опустила очі на келих.

— Ми були разом кілька місяців. І я справді була щаслива.

— Ти знала про його минуле? Родину, друзів, життя поза редакцією?

Я задумалася.

— Знала те, чим він сам ділився. Де живе, де працював до цього, з ким спілкується. Я бувала в нього вдома, знала деякі його звички. У нас були звичайні стосунки, Адріане. Я не проводила кожну хвилину з блокнотом, намагаючись перевірити його біографію.

— Я не стверджував, що ти мала це робити.

— Але саме так звучать твої запитання.

Він не став сперечатися.

Я зробила ковток вина й продовжила:

— Він багато працював. Часто затримувався, міг зникнути на кілька годин через якісь справи. Але я не надавала цьому особливого значення. Ми обоє працювали в редакції, і я вважала це звичайним.

— Ти допомагала йому з матеріалами?

— Іноді. Могла знайти якусь публікацію, перевірити інформацію, підказати контакт. Нічого особливого. Він не був моїм керівником, а я не була його помічницею.

Я на мить замовкла.

— Приблизно перед зникненням він почав займатися однією історією. Тоді біля Одри знайшли тіло жінки. Я пам'ятаю цю новину, бо він згадував про неї.

Адріан трохи змінив позу.

— Що саме він розповідав?

— Майже нічого. Сказав, що працює над новою статтею. Згадав, що справа його зацікавила, але в подробиці не вдавався. Я навіть не знала, що саме він намагається з'ясувати.

— Тобто редакція не доручала йому цей матеріал?

— Наскільки мені відомо, ні. Він займався ним самостійно. Але для мене це не виглядало дивно. Журналісти іноді беруться за теми, які їх особисто зачіпають або просто здаються цікавими.

— І ти не знаєш, чому його зацікавила саме ця справа?

Я похитала головою.

— Ні. Він не пояснював.

Адріан на кілька секунд замовк, наче обмірковував почуте.

— Що сталося далі?

Я провела пальцем по ніжці келиха.

— Одного дня він сказав, що має з кимось зустрітися. Не назвав імені, не пояснив, про що йдеться. Просто сказав, що мусить вирішити одну справу.

— Коли саме?

— Не пам'ятаю точного числа. Це було незадовго до того, як він зник.

Я глянула на Адріана.

— Він пішов на ту зустріч і не повернувся.

— Ти телефонувала йому?

— Звичайно. Спочатку думала, що він затримався. Потім почала хвилюватися. Телефон не відповідав. Повідомлення залишалися без реакції.

Я відчула, як у грудях знову з'являється знайоме стискання.

— Наступного дня я почала шукати його сама. Перевірила квартиру, редакцію, телефонувала людям, з якими він спілкувався. Намагалася знайти хоч когось, хто бачив його після тієї зустрічі. Але ніхто нічого не знав.

— А поліція?

— Я звернулася. Його оголосили зниклим безвісти. Перевіряли те, що могли перевірити, але результату не було.

Я відвела погляд.

— Тоді я ще не розуміла, наскільки мало насправді про нього знаю.

— Ти не мала підстав думати, що він користувався чужим ім'ям.

— Саме так. Для мене він був Домініком. Я знала його під цим ім'ям, усі в редакції знали його під цим ім'ям. І ніхто не сказав мені, що це неправда.

Адріан не відповів.

— Ти розумієш, що найгірше? — продовжила я. — Я п'ять років шукала людину, яку знала як Домініка. Я повідомила про його зникнення, намагалася знайти бодай якусь зачіпку. І весь цей час навіть не здогадувалася, що його справжнє ім'я — Даміан Ковальський.

— Але тепер це нічого не змінює. Я знайшла його, але так і не встигла дізнатися, чому він тоді зник.

Я поставила келих на стіл.

 Після його зникнення я знову почала переглядати матеріали про ту жінку, яку знайшли біля Одри. Думала, що ця історія може бути пов'язана з його зникненням. Перечитувала все, що публікували, шукала нові згадки, намагалася зрозуміти, що саме могло його зацікавити.

Але в мене були лише відкриті матеріали. Я тоді тільки починала кар'єру, не мала ні потрібних зв'язків, ні доступу до інформації, яка могла б допомогти.

Я на мить заплющила очі.

— Тіла не знайшли. Ніхто не підтвердив, що він загинув. Не було навіть певності, що з ним сталося щось погане. Він просто зник, залишивши мене з купою запитань.

Адріан довго дивився на мене.