Розділ 10

Марта

Дорога до будинку Адріана минула майже мовчки.

Я сиділа біля вікна, тримаючи поранену руку на колінах. Під тимчасовою пов’язкою, яку наклали медики, відчувалося неприємне печіння. Але фізичний біль здавався дрібницею порівняно з тим, що сталося.

Ще зовсім недавно я бачила Домініка.

Живого.

Мертвого.

Я заплющила очі.

Його обличчя знову з’явилося переді мною. Те, як він подивився на мене. Як спробував вимовити моє ім’я. Як його пальці ледь ворухнулися в моїй долоні.

Я стільки разів уявляла нашу зустріч. У різних місцях, за різних обставин. Уявляла, що він пояснить своє зникнення, що я нарешті почую відповіді на запитання, які мучили мене роками.

Але ніколи — ніколи — не думала, що все закінчиться так.

— Вам холодно?

Я розплющила очі.

Адріан дивився на дорогу, але запитання було адресоване мені.

— Ні.

Він кивнув і більше нічого не сказав.

Я повернула голову до вікна.

Мені не хотілося розмовляти. Не хотілося нікого бачити й чути. Хотілося повернутися на кілька хвилин назад і зробити щось інакше. Хоча я навіть не знала, що саме могла б змінити.

Автомобіль звернув на тиху вулицю й невдовзі зупинився перед будинком.

Я вийшла слідом за Адріаном.

Його помешкання було в сучасному будинку з доглянутою територією. Нічого надмірно показного, але все виглядало дорого й продумано. Великі вікна, стриманий фасад, акуратний вхід.

Він відчинив двері й пропустив мене вперед.

— Проходьте.

Я зайшла всередину.

Перше, що помітила, — простір. Велика вітальня, спокійні кольори, темні меблі, багато світла. Інтер’єр не здавався холодним, хоча й не був перевантажений деталями. Усе мало своє місце.

— Знімайте куртку, — сказав Адріан. — Лікар скоро буде.

Я розстебнула блискавку й озирнулася, не знаючи, куди подіти верхній одяг.

Він забрав куртку з моїх рук і повісив у шафу.

— Сідайте. Я принесу воду.

— Не потрібно, я можу сама.

— Я бачу, що можете. Але це не означає, що вам потрібно все робити самостійно.

Я не знайшла, що відповісти.

Він зник за дверима кухні, а я залишилася посеред вітальні.

Було дивно перебувати тут. Ще кілька годин тому я знала його лише як пана Вольфа — власника ресторану, чоловіка з бездоганно підібраним одягом і звичкою ставити запитання, на які не завжди хотілося відповідати.

А тепер стояла в його домі з пораненою рукою, після того як він став свідком моєї найгіршої миті.

Адріан повернувся зі склянкою води.

— Ось.

Я взяла її здоровою рукою.

— Дякую.

Він кивнув і подивився на мою руку.

— Пов’язка не промокла?

Я поглянула на пов’язку. Крізь неї проступила невелика пляма крові.

— Трохи.

— Давайте подивлюся.

Я простягнула руку.

Він обережно оглянув пов’язку й відкриту ділянку шкіри біля неї. Його пальці торкалися шкіри дуже обережно, зовсім не так, як я очікувала від людини, яка ще недавно силоміць намагалася відтягнути мене від Домініка.

— Схоже, не глибоко, — сказав він. — Але дочекаємося лікаря.

— Ви завжди так переймаєтеся людьми, які випадково опиняються поруч?

Він підняв на мене очі.

— Не завжди.

Я не стала уточнювати.

За кілька хвилин пролунав дзвінок у двері.

Адріан підвівся.

— Це лікар.

Він впустив чоловіка середнього віку з невеликою медичною сумкою. Вони коротко привіталися, після чого Адріан пояснив, що сталося.

Лікар зняв тимчасову пов’язку, оглянув мою руку, промив рану й обробив її антисептиком. Виявилося, що куля лише ковзнула по шкірі, залишивши неглибоку рану. Нічого серйозного, шви не потрібні. Він наклав пов’язку й дав кілька рекомендацій щодо догляду.

— Якщо з’явиться сильний біль, набряк або інші незвичні симптоми, зверніться до медичного закладу, — сказав він, складаючи інструменти.

Я залишилася у вітальні, обережно поворушуючи пальцями забинтованої руки. Поранення виявилося несерйозним, але після всього пережитого я почувалася так, ніби з мене витягли всі сили.

Почувши кроки, я підняла голову.

Адріан повернувся вже переодягненим. Очевидно, він зробив це, поки лікар займався моєю рукою. Тепер на ньому була темна футболка й вільні домашні штани.

Такий одяг зовсім змінював його вигляд. Футболка підкреслювала широкі плечі й міцну статуру, яку я раніше не помічала за діловими костюмами. Він здавався менш офіційним, але від цього не менш привабливим. Навпаки.

Я затримала на ньому погляд трохи довше, ніж збиралася.

Адріан помітив це.

— Щось не так?

— Ні. Просто не звикла бачити вас без костюма.

— Сподіваюся, це не розчарування.

— Поки що не визначилася.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

Я відвела погляд, перш ніж він устиг помітити, що ця нова версія пана Вольфа мені сподобалась.

Він на мить затримав на мені погляд, а тоді заговорив уже менш офіційно:

— Може, вип'єш вина?

Я на мить замислилася, а тоді кивнула.

— Не відмовлюся.

Він дістав телефон.

— Тоді замовимо щось поїсти. Що ти хочеш?

— Мені байдуже.

— Це не відповідь.

— Тоді оберіть самі. Сьогодні я не в тому стані, щоб складати меню.

Він коротко всміхнувся й почав переглядати щось на екрані.

— Коли ти востаннє їла? — запитав він, не відриваючись від телефону.

— Не пам'ятаю. Зранку, здається. А що?

— Просто хочу розуміти, наскільки ти голодна.

— Достатньо, щоб не сперечатися з доставкою.

— Чудово. Принаймні в одному питанні ми дійшли згоди.

За кілька хвилин він оформив замовлення й відклав телефон. Поки ми чекали, Адріан приніс пляшку вина та два келихи. Налив трохи мені й собі, після чого сів навпроти.

Я зробила невеликий ковток. Вино було терпким, із приємним післясмаком, але думки все одно поверталися до подій цього дня.