Розділ 9

Адріан

— Домініку…

Це ім’я змусило мене завмерти.

Домінік.

Я перевів погляд на чоловіка, який лежав на підлозі, а потім на Марту. Вона вже була поруч із ним, тримала його за руку й повторювала ім’я знову і знову, наче від цього залежало, чи залишиться він живим.

Я не очікував побачити його тут.

І точно не очікував побачити його в такому стані.

Кілька секунд я просто дивився на них. Марта схилилася над ним, не помічаючи нічого навколо. У її голосі не залишилося звичної іронії, у рухах — тієї впевненості, з якою вона завжди відповідала на мої зауваження.

Переді мною була зовсім інша жінка.

Жінка, яка щойно знайшла когось, кого, очевидно, шукала дуже довго. І втратила його просто в ту мить, коли нарешті змогла торкнутися.

Я знав, що цей чоловік важливий для неї. Але не настільки.

Коли його пальці завмерли в її долоні, я зрозумів, що допомоги вже не буде.

— Марто, відійдіть.

Вона не чула. Або не хотіла чути.

Я опустився поруч, спробував відвести її від тіла. Вона виривалася, кликала його, наче я був єдиною перешкодою між ними.

Мені потрібно було забрати її звідси.

Негайно.

Ми не знали, хто був у квартирі до нас, чи залишився хтось у будинку і чи не повернеться нападник. А тепер, коли я побачив Домініка, залишатися тут було ще небезпечніше.

— Досить, Марто. Нам треба йти.

Вона різко смикнулася, намагаючись повернутися до нього.

І саме тоді я помітив рух у глибині коридору.

Не встиг навіть розвернутися.

— Адріане!

Вона налетіла на мене з такою силою, що я втратив рівновагу. Її руки вперлися мені в груди, і наступної миті ми обоє опинилися на підлозі.

Пролунав постріл.

Удар об підлогу вибив повітря з легень. Я на мить не зрозумів, що саме сталося. Лише відчув, як Марта скрикнула поруч.

Потім — кроки.

Я підвів голову.

Чоловік тікав.

— Чорт!

Я піднявся й зробив кілька кроків до дверей, але зупинився. Ще один погляд у бік Марти — і я відмовився від думки переслідувати нападника.

Вона сиділа на підлозі, притискаючи руку до себе.

На шкірі виднілася кров.

— Марто?

Вона подивилася на мене. Здавалося, сама ще не до кінця зрозуміла, що сталося.

Я опустив погляд на її руку. Поранення не виглядало серйозним, але кров була справжньою. І цього вистачило, щоб мене охопила злість.

Якого біса вона щойно зробила?

Вона кинулася на мене. Не сховалася, не відступила, не спробувала врятуватися сама. Просто побачила зброю й кинулася відштовхнути мене.

Я звик, що люди насамперед думають про власну безпеку. Марта, схоже, вирішила не витрачати на це навіть секунди.

— Ви розумієте, що щойно сталося? — запитав я.

Вона глянула на мене, потім на свою руку.

— Приблизно.

— Ви могли отримати значно серйозніше поранення.

— Але не отримала.

Її відповідь прозвучала тихо й зовсім не схоже на звичну зухвалість. Вона була бліда. І все ще дивилася повз мене — туди, де лежав Домінік.

Я простягнув їй руку.

— Вставайте.

Вона не поворухнулася.

— Я не можу його залишити.

Я стиснув щелепи.

— Марто, він помер.

Вона заплющила очі. На мить мені здалося, що вона знову кинеться до нього, але цього разу не стала.

Я допоміг їй підвестися. Вона трохи похитнулася, і я притримав її за лікоть.

— Ми їдемо.

— Куди?

— До мене.

Вона нарешті подивилася прямо на мене.

— Що?

— Ви поїдете зі мною. Вам потрібен лікар.

— Я можу сама…

— Ні.

Я вимовив це різкіше, ніж збирався.

— Я не збираюся залишати вас тут після того, що сталося.

Вона хотіла заперечити, але я вже дістав телефон.

Спершу я викликав поліцію та швидку. Повідомив адресу, пояснив, що в квартирі лежить чоловік без ознак життя, а на нас щойно напали зі зброєю. Попросив направити туди патруль і медиків.

Лише переконавшись, що виклик прийняли, набрав помічника.

— Знайдіть лікаря, який зможе приїхати до мене додому. Нехай буде там якомога швидше.

Вислухавши відповідь, завершив виклик.

Марта стояла поруч, притискаючи поранену руку.

— Ви справді збираєтеся відвезти мене до себе?

— Так.

— Ми не настільки добре знайомі, пане Вольф.

Я подивився на неї.

Навіть зараз, після всього, що сталося, вона знайшла в собі сили нагадати мені про дистанцію між нами.

— Повірте, я це пам’ятаю.

Вона нічого не відповіла.

Я ще раз поглянув на чоловіка в коридорі. Домінік. Ім’я, яке я щойно почув від Марти, досі не давало спокою. Я знав, що ця зустріч мала б відбутися за інших обставин. Але тепер було надто пізно щось змінювати.

Питання полягало в іншому: хто встиг дістатися до нього раніше за нас?

Я не мав відповідей. І не збирався шукати їх у цій квартирі.

— Поліція вже їде, — сказав я Марті. — Зачекаємо на сходовому майданчику. Тут небезпечно залишатися.

Вона востаннє подивилася на Домініка, перш ніж ми вийшли за двері квартири.

Я не став квапити її. На майданчику ми чекали на допомогу, прислухаючись до кожного звуку зі сходів.

Першими прибули поліцейські. Я назвався, пояснив, що ми виявили тяжко пораненого чоловіка, а потім невідомий стріляв у нас і втік. Поліцейські перевірили квартиру та переконалися, що безпосередньої загрози більше немає.

Один із них залишився з нами, записав наші дані й попросив описати нападника. Марта відповідала коротко, майже пошепки. Коли її запитали про чоловіка у квартирі, вона назвала його Домініком. Я не став виправляти її при сторонніх.

Невдовзі прибули медики. Один із них оглянув Мартину руку, зупинив кровотечу й наклав тимчасову пов’язку. Він рекомендував звернутися до лікарні для повноцінного огляду. Інші медики перевірили чоловіка у квартирі, але допомогти йому вже не могли.