Розділ 8

Марта

Я набрала його номер утретє.

Довгі гудки.

Один. Другий. Третій.

— Ну ж бо…

Жодної відповіді.

Я відвела телефон від вуха й подивилася на екран. Павел досі не передзвонив. Двох попередніх спроб, очевидно, теж виявилося недостатньо, щоб змусити його згадати про моє існування.

Я відкрила повідомлення.

Знайшла адресу. Їду туди. Передзвони, щойно побачиш.

Нижче додала адресу, яку ми отримали від Михайла.

Надіслала.

Я ще трохи почекала, сподіваючись побачити бодай повідомлення про прочитання, але екран залишався порожнім.

Чудово.

Михайло не дав нам багато. Лише адресу й кілька деталей, які поки що не складалися в цілісну картину.

Але це було більше, ніж ми мали раніше.

Я сховала телефон у кишеню, взяла куртку й вийшла.

Дорогою ще раз перевірила телефон. Павел так і не відповів.

До потрібної вулиці я дісталася вже після шостої. З кожним поворотом будинки ставали старішими, а освітлених вітрин — дедалі менше. Коли навігатор повідомив, що я прибула, довелося ще раз звірити номер будинку.

Кам’яниця стояла між двома старими будинками, наче її давно викреслили з міського плану ремонту.

Фасад потемнів від бруду й вологи. На стінах місцями обсипалася штукатурка, а біля підвальних вікон накопичилося сміття. Вхідні двері були прочинені, хоча замок на них, судячи з усього, давно перестав виконувати свою функцію.

Біля входу сидів чоловік із пляшкою в руці. Він щось бурмотів собі під ніс, не звертаючи уваги на людей навколо. Трохи далі двоє сперечалися через сигарету. Один із них говорив надто голосно, другий майже не тримався на ногах.

Я зупинилася.

Саме сюди?

Ще раз перевірила адресу.

Помилки не було.

— Ви справді збираєтеся туди зайти?

Я різко обернулася.

Адріан Вольф стояв за кілька кроків від мене. Темне пальто, спокійний вираз обличчя й погляд, який одразу ковзнув до входу.

Я вже починала підозрювати, що він має особливий талант з’являтися саме тоді, коли мені цього найменше хочеться.

— А ви, як бачу, теж.

— Я запитав першим.

— Тоді так. Збираюся.

Він подивився на будинок.

— Сама?

— Ні, з натовпом невидимих друзів.

— Марто.

— Що?

— Це не місце, куди варто йти самій.

— Я телефонувала колезі. Він не відповів. Я залишила йому адресу. Не збиралася сидіти й чекати, поки він знайде час.

— І вирішили ризикнути?

— Я вирішила перевірити адресу. Це трохи відрізняється від бажання померти молодою.

Адріан не всміхнувся.

— Ви завжди так легковажно ставитеся до небезпеки?

— Тільки коли хтось стоїть поруч і читає мені лекції.

Він на мить затримав на мені погляд, а тоді перевів його на двері.

— Я теж прийшов сюди не просто так.

— Тоді, можливо, нам варто перестати витрачати час.

Я рушила до входу.

Цього разу він не став мене зупиняти.

Усередині було темно й задушливо. Запах старого алкоголю, цигарок і вогкості в'ївся, здавалось, навіть у стіни.

На першому поверсі біля поштових скриньок сидів чоловік у брудній куртці. Він підняв голову, коли ми проходили повз, але нічого не сказав.

Десь нагорі грюкнули двері.

Я озирнулася на Адріана.

— Третій поверх, — тихо сказала я.

Він кивнув.

Ми піднімалися сходами, намагаючись не зачіпати розкидані речі. На другому поверсі біля стіни стояла порожня пляшка, а поруч валявся перевернутий стілець. На третьому було тихіше.

Занадто тихо.

Я дістала телефон і ще раз перевірила номер квартири.

— Ось ця.

Двері були прочинені.

Я зупинилася перед ними.

— Дивно, — прошепотіла.

Адріан став трохи попереду.

— Зачекайте.

Але я вже помітила, що двері не зачинені до кінця. Зсередини не долинало жодного звуку.

Я обережно торкнулася їх пальцями.

— Є хто-небудь?

Відповіді не було.

Двері подалися всередину.

Спочатку я побачила вузький коридор, стару шафу й розкидані речі. Потім — темну пляму на підлозі.

Кров.

Свіжа.

Я зробила ще один крок і завмерла.

У проході, біля входу до кімнати, лежав чоловік.

На кілька секунд мій мозок відмовився приймати побачене. Я дивилася на нього, на його руку, неприродно витягнуту вздовж тіла, на темну пляму, що розтікалася під ним.

А потім він поворухнувся.

Його голова ледь повернулася в мій бік.

Наші погляди зустрілися.

Я перестала дихати.

— Домініку?..

Він упізнав мене.

Я побачила це в його очах. Навіть крізь біль, навіть крізь ту слабкість, яка вже забирала в нього сили.

Його губи ворухнулися.

— Ма…

Він намагався сказати моє ім’я.

— Домініку!

Я кинулася до нього.

Не пам’ятаю, як опинилася на підлозі. Не пам’ятаю, чи вдарилася коліном, чи зачепила щось дорогою. Пам’ятаю лише його обличчя й те, як я схопила його за руку.

— Домініку, коханий, це я! Це Марта! Ти мене чуєш?

Його губи знову ворухнулися, але цього разу звуку не було.

— Ні, ні, дивись на мене. Домініку, подивися на мене!

Я торкнулася його щоки. Вона була теплою.

Він ще був тут.

Ще міг мене чути.

— Я знайшла тебе. Чуєш? Я нарешті тебе знайшла.

Мені хотілося сказати так багато. Запитати, де він був, чому зник, що сталося тієї ночі. Чому не повернувся. Чому змусив мене шукати його стільки років.

Але замість цього я повторювала лише одне:

— Домініку… Домініку, коханий, будь ласка…

Його пальці ледь помітно ворухнулися в моїй долоні.

Я нахилилася нижче.

— Я тут. Я з тобою.

Він спробував вдихнути.

І завмер.

— Домініку?

Я чекала.

— Домініку, не треба так. Чуєш? Ти маєш залишитися зі мною.