Розділ 7

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 17:32

Я не люблю несподіванок.

Особливо тих, які з'являються двічі за два дні, псують мені настрій, а потім починають ставити запитання про речі, які їх не стосуються.

Марта Новак.

Тепер я знав її ім'я.

Вона залишилася в моїх думках навіть після того, як ми вийшли від Міхала. І це дратувало значно більше, ніж мало б.

— Ви збираєтеся сказати, що робитимете далі? — запитала вона, коли ми спустилися сходами.

Я зупинився біля виходу.

— А вас це цікавить?

— Не настільки, щоб довіряти вам адресу й просто піти додому.

— Я не просив вас нікуди їхати зі мною.

— А я не просила вас бути таким нестерпним. Але, схоже, сьогодні не день, коли збуваються бажання.

Я подивився на неї.

Вона справді не вміла вчасно зупинятися.

— Ви завжди така?

— Залежить від співрозмовника.

— Тоді мені, мабуть, варто сприймати це як комплімент.

— Не поспішайте. До компліменту вам ще далеко.

Я ледь помітно всміхнувся. Не тому, що її слова були особливо дотепними. Просто вона зовсім не намагалася мені сподобатися. Не підбирала слів, не стежила за реакцією, не намагалася приховати роздратування.

Зі мною так поводилися нечасто.

Зазвичай люди або хотіли щось отримати, або боялися сказати зайве. Марта ж, здавалося, не належала до жодної з цих категорій.

І це було незвично.

— Адреса у вас? — запитав я.

— Так.

— Тоді надішліть її мені.

Вона подивилася на мене з недовірою.

— І як саме я маю це зробити?

Я дістав із гаманця візитку й простягнув їй.

— Тепер у вас є мій номер.

Вона взяла картку, швидко пробіглася очима по напису.

— Адріан Вольф, — прочитала вголос. — Власник ресторану. Тепер усе стає на свої місця.

— Сподіваюся, це не зіпсує вам вечір.

— Він і без того був насиченим.

Вона дістала телефон, зберегла номер і надіслала повідомлення з адресою.

Мій телефон завібрував.

— Отримав? — запитала вона.

— Так.

— Чудово. Тепер у нас є ще й номери одне одного. Сподіваюся, це не початок дружби.

— Не хвилюйтеся. Я теж не шукаю нових друзів.

— Тепер задоволені? — запитала вона.

— Не особливо.

— Принаймні в цьому ми з вами одностайні.

Вона розвернулася й попрямувала до виходу.

Я провів її поглядом.

— Марто.

Вона зупинилася й обернулася.

— Що?

— Ви так і не сказали, ким доводитеся тому чоловікові.

Її обличчя змінилося. Зовсім трохи, але я помітив.

— А вам навіщо?

— Хочу розуміти, з ким маю справу.

— Тоді почніть із себе, пане Вольф.

Вона вийшла, залишивши мене з відповіддю, якої я не отримав.

Я ще кілька секунд дивився на зачинені двері, а потім дістав телефон.

Мені потрібно було дізнатися, хто така Марта Новак.

Не лише тому, що вона шукала ту саму людину, що й я.

Було щось у її реакції на слова Міхала. Коли він сказав, що зниклий чоловік не довіряв навіть їй, вона на мить втратила звичну впевненість.

Це була не просто реакція журналістки, яка натрапила на цікаву інформацію.

Це була реакція людини, яку зачепили особисто.

Я згадав, як вона дивилася на стару фотографію в ресторані, як наполегливо ставила запитання Роберту, як не відступила навіть тоді, коли Міхал намагався її зупинити.

Вона не просто шукала відповіді.

Вона хотіла зрозуміти, чому людина, яку вона знала, зникла з її життя.

І, схоже, була готова зайти значно далі, ніж їй варто було.

Я відкрив чат і написав:

Марта Новак. З'ясуй, що можеш про неї. Особливо її зв'язок зі зниклим п'ять років тому чоловіком.

Відповідь прийшла майже одразу.

Добре. Щось термінове?

Я подивився на екран.

Ні. Але не затягуй.

Телефон знову опинився в кишені.

Мені не подобалося, що ця жінка з'явилася в історії, яку я намагався розібрати вже не перший місяць.

Ще менше подобалося, що тепер мені було цікаво, що вона приховує.

Але одне я знав точно: якщо Марта Новак збиралася продовжувати свої пошуки, наші дороги ще не раз перетнуться.

І наступного разу я хотів би знати про неї трохи більше, ніж її ім'я.