Розділ 6

Вроцлав. 10 листопада 2026 року

У квартирі пахло тютюном і старою кавою. На столі лежали газети, кілька папок і розібраний телефон.

Чоловік представився як Міхал Рудницький. Після цього запропонував нам сісти, хоча сам залишився стояти біля вікна.

Адріан зайняв крісло навпроти нього. Я сіла на край дивана.

— Я не розумію, чому ви прийшли разом, — сказав Міхал.

— Ми теж, — відповіла я.

Адріан кинув на мене короткий погляд.

— Говоріть за себе.

Я проігнорувала його.

— П'ять років тому ви зустрічалися з чоловіком, який згодом зник. Я хочу знати, про що ви говорили.

Міхал подивився на мене.

— Ви його родичка?

— Ні.

— Тоді чому вас це цікавить?

— Тому що я знала його.

Цього разу чоловік затримав на мені погляд довше.

— Знали?

— Так.

— Наскільки добре?

Я не відповіла одразу.

— Достатньо, щоб не повірити, що він просто зник без причини.

Адріан трохи нахилився вперед.

— Мене цікавить інше. Чому ви приховували факт ваших зустрічей?

Міхал перевів погляд на нього.

— Я нічого не приховував.

— Тоді чому не згадали про це раніше?

— Бо мене ніхто не питав.

Я мимоволі глянула на Адріана. Схоже, цю фразу сьогодні вже доводилося чути йому.

— Ви зустрічалися не лише в ресторані, — продовжив Адріан. — Де ще?

Міхал мовчав.

— Ви можете не відповідати, — сказав він. — Але тоді нам доведеться шукати інші способи отримати інформацію.

— Ви не розумієте, у що лізете.

— Тоді поясніть.

Чоловік підійшов до столу й узяв одну з папок.

— Той чоловік шукав дещо. І не хотів, щоб про це знали.

— Що саме? — запитала я.

— Документи.

— Які документи?

— Я не знаю всіх подробиць. Він показував мені копії, але не дозволяв залишати їх у себе.

— Про стару справу? — запитала я.

Міхал подивився на мене.

— Ви знаєте про неї?

— Саме тому я тут.

Він поклав папку назад.

— Тоді вам варто знати одну річ. Він не обмежувався інформацією про смерть тієї жінки. Документи, які він збирав, стосувалися значно більшої історії.

— Якої саме? — запитала я.

Міхал похитав головою.

— Усієї картини я не знав. Але він намагався вийти на людину, яка могла знати більше про ці документи.

У кімнаті стало тихо.

Я відчула, як пальці мимоволі стиснули ремінець сумки.

— Ви знаєте, хто це був?

Міхал не відповів.

Натомість подивився на Адріана.

І цей погляд мені зовсім не сподобався.

— Ви теж шукаєте цю людину, — сказав він.

Адріан не заперечив.

— Так.

— Тоді ви маєте знати, що це не та людина, з якою варто зустрічатися.

— Чому?

Міхал повільно похитав головою.

— Бо вона досі у Вроцлаві.

Я завмерла.

— Ви знаєте, де її знайти?

— Знаю.

— Тоді скажіть.

Він подивився на мене так, ніби зважував, чи варто продовжувати.

— Спершу я хочу зрозуміти, хто ви для нього.

Я відчула, як Адріан повернув голову в мій бік.

— Це не має значення, — відповіла я.

— Для мене має.

— Я була близькою людиною того, кого ви зараз так старанно намагаєтеся не згадувати.

Міхал опустив погляд.

— Тоді, можливо, вам варто знати, що він не довіряв нікому. Навіть вам.

Ці слова вдарили сильніше, ніж я очікувала.

Я хотіла відповісти, але не знайшла слів.

Адріан перервав тишу:

— Ви обіцяли сказати, де знайти цю людину.

Міхал підійшов до столу, дістав аркуш і написав на ньому адресу.

— Але якщо ви туди підете, не кажіть, що я вас направив.

Він простягнув папір мені.

Я ще раз перечитала адресу й зберегла її в телефоні. Тепер я знала, куди Домінік намагався вийти.

— Ви там уже бували? — запитав Адріан.

Я повільно підняла на нього очі.

— Ні. Але знаю, де це.

— Тоді, схоже, нам доведеться поговорити.

— Не бачу причин.

— А я бачу кілька.

Я підвелася.

— У такому разі починайте з того, чому ви взагалі шукаєте цю людину.

Адріан подивився на мене холодно й уважно.

— А ви спочатку розкажіть, чому зниклий чоловік залишив вам стільки запитань.

Мені не сподобалося, як легко він це сказав.

І ще менше сподобалося те, що тепер я сама хотіла почути його відповідь.