Розділ 5

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 16:12

Я не планував затримуватися в ресторані. Мав кілька справ, які потрібно було вирішити особисто, і розраховував провести тут не більше десяти хвилин.

Та, щойно зайшовши, помітив знайому постать біля вікна.

Темне волосся. Та сама манера трохи нахилятися вперед, коли вона ставить запитання. І вираз обличчя людини, яка вже придумала три наступні репліки й не збирається чекати дозволу, щоб їх озвучити.

Дівчина з кавою.

Я ледь помітно насупився. Що вона робить тут?

Вона сиділа навпроти Роберта. Той виглядав напруженим: раз у раз озирався, а пальцями постукував по столу.

Я не став втручатися. Зупинився біля стійки й дочекався, поки розмова завершиться.

Коли дівчина почала збирати речі, я почув, як вона подякувала Робертові. Вона підвела голову, і наші погляди зустрілися.

— Як бачите, іноді трапляються несподіванки.

— Ми вже закінчили, — сказала вона, збираючи речі.

— Не поспішайте. Я не збираюся вам заважати.

— Це приємно чути.

Вона закинула сумку на плече й подивилася на Роберта.

— Дякую за розмову. Сподіваюся, ви ще згадаєте дещо важливе.

— Якщо згадаю, повідомлю.

Вона кивнула й рушила до виходу. Проходячи повз мене, на секунду затримала погляд.

— Сподіваюся, цього разу ваша кава залишиться у чашці, — кинув я.

— А я сподіваюся, ваше пальто вже пережило цю трагедію.

І, не чекаючи відповіді, вийшла.

Я провів її поглядом, а тоді повернувся до Роберта.

— Зайди до мого кабінету.

Він мовчки кивнув.

Роберт зачинив за собою двері й залишився стояти біля столу.

— Сідай.

Він опустився на стілець навпроти мене.

Я дістав із внутрішньої кишені піджака фотографію й поклав перед ним.

— Подивись уважно.

Роберт нахилився до знімка. Кілька секунд розглядав його, потім повільно підняв очі.

— Це він.

— Ти впевнений?

— Так. Він приходив сюди кілька разів. П'ять років тому, здається.

— Але обличчя ти впізнав одразу.

Роберт знову подивився на фотографію.

— Пам'ятаю його. Іноді він приходив сам, іноді зустрічався з іншим чоловіком.

— З тим, про якого щойно говорила дівчина?

Він кивнув.

— Так.

Я відкинувся на спинку крісла.

— Чому я дізнаюся про це лише сьогодні?

— Ви раніше не питали саме про нього.

— Я питав про людей, які могли пам'ятати ті зустрічі.

— Я не думав, що це важливо.

Я подивився на нього.

— Ти п'ять років працюєш у моєму закладі, Роберте. І зараз говориш мені, що не вважав це важливим?

Він опустив очі.

— Я не знав, що ви шукаєте саме цю людину.

Це було схоже на правду. Принаймні він не виглядав людиною, яка заздалегідь підготувала виправдання.

— Що вона запитувала?

— Про нього. Хто приходив разом із ним, чи зустрічався він тут із кимось. Я розповів те, що пам'ятав.

— Ти знаєш, хто був другим чоловіком?

— Ні. Пам'ятаю лише, що він обирав столик у дальньому кутку. Не любив, коли його турбували.

— І ти ніколи не запитував його імені?

— Ні.

Я знову взяв фотографію.

— Якщо щось згадаєш — одразу повідомиш мені.

— Звичайно.

— І поки що нікому не розповідай про нашу розмову.

Роберт кивнув і підвівся.

Коли двері за ним зачинилися, я ще кілька хвилин дивився на фотографію.

Вона шукала ту саму людину, що й я.

Це могло бути простим збігом. Але я давно перестав покладатися на збіги в цій історії.

Я дістав телефон і відкрив листування з людиною, яка могла допомогти мені перевірити одну деталь.

Перш ніж написати, ще раз подивився на фотографію.

П'ять років — достатньо, щоб люди забули обличчя. Але не завжди достатньо, щоб забути те, що сталося.

Я набрав коротке повідомлення й відклав телефон.

Тепер у мене з'явилося ще одне запитання: хто така Марта Новак і звідки вона знає про нього?

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 16:48

Я вийшла з ресторану з відчуттям, що розмова з Робертом дала мені більше запитань, ніж відповідей.

Але принаймні тепер у мене була зачіпка.

Другий чоловік.

Той, із ким мій колишній зустрічався тут п'ять років тому. Роберт не знав його імені, але пам'ятав, що той обирав столик у дальньому кутку. Я зупинилася біля тротуару й дістала телефон.

Павел відповів майже одразу.

— Ну що, допитала свого свідка?

— Майже. Є дещо цікаве.

— Судячи з голосу, не просто цікаве.

— Роберт підтвердив, що мій колишній зустрічався тут з іншим чоловіком. Той обирав столик у дальньому кутку.— Ім'я?

— Немає.

— Адреса? Телефон? Хоч щось?

— Павеле, якби в мене було ім'я, я б уже шукала його, а не телефонувала тобі.

— Просто перевіряю, наскільки погані новини.

Я зітхнула.

— У мене є фотографія. Спробую зіставити її з тим, що є в наших матеріалах.

— Надішли мені. Можливо, я зможу щось упізнати.

— Добре. І ще одне.

— Слухаю.

— Власник ресторану.

— Що з ним?

Я на мить замовкла.

— Це той чоловік із Ринку.

На іншому кінці запала тиша.

— Той самий, якому ти облила пальто?

— Не треба так формулювати. Звучить, ніби я зробила це навмисно.

— А ти ні?

— Павеле.

— Добре, добре. І що він там робив?

— Виявляється, ресторан належить йому. Роберт назвав його паном Вольфом.

— Зрозуміло. І ти, звісно, не змогла просто спокійно піти?

— Я якраз спокійно пішла. Майже.

Павел засміявся.

— Марто, тільки не кажи, що ти збираєшся ще й із ним посваритися.

— Я нічого такого не планую.

— Це мене й лякає.

Я завершила дзвінок і знову відкрила збережену фотографію зі старої публікації, яку ми з Павелом знайшли біля набережної.