Розділ 4

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 11:18

— Ти впевнена, що хочеш їхати саме туди?

Павел дивився на мене поверх телефона з таким виразом, ніби сподівався, що я передумаю.

— Ні. Але все одно хочу.

— Чудова логіка.

— Дякую. Я довго її розвивала.

Він похитав головою, але підвівся з-за столу.

Я зберегла кілька фотографій на телефон.

— Ти взяв камеру? — запитала я.

— Я фотограф. Це приблизно те саме, що запитати, чи взяв ти телефон.

Ми вийшли з редакції.

Над містом висіло важке сіре небо. Дощу поки не було, але повітря пахло вологою бруківкою й холодом. Я застебнула пальто й перевірила телефон.

Жодних нових повідомлень.

Дорогою Павел ще раз переглянув фотографії.

— Дивись, — сказав він, показуючи екран. — Ось приблизно ця ділянка.

Я нахилилася ближче.

На старому знімку була набережна, частина огорожі й кілька дерев. Нічого особливого. Звичайне міське місце, повз яке щодня проходили десятки людей.

Я кивнула.

Саме цього я й не хотіла — заповнювати прогалини власними припущеннями.

Коли ми дісталися набережної, я зупинилася біля огорожі.

Місце майже не змінилося. Ті самі дерева, та сама доріжка, та сама сіра вода Одри, яка повільно рухалася під мостом.

Я відкрила стару фотографію й порівняла її з тим, що бачила перед собою.

— Сюди, — сказала я.

Павел підійшов ближче.

— Схоже.

— Не просто схоже. Подивись на дерево й ліхтар. Вони стоять на тих самих місцях.

Він зробив кілька знімків.

— Марто.

Я обернулася.

Павел тримав у руках телефон.

— Що?

— Я знайшов дещо, поки ти розглядала дерева.

— Дуже смішно.

— Я серйозно.

Він показав мені екран. На ньому була стара публікація з архіву іншого місцевого видання.

— Цю статтю я раніше не бачив, — сказав він. — Вона вийшла через кілька днів після того, як знайшли тіло.

Я швидко пробіглася очима по тексту.

Матеріал був коротким. Жодних нових подробиць про саму справу. Лише згадка про те, що журналісти намагалися отримати коментарі від людей, які могли щось знати.

Але наприкінці була фотографія.

Я збільшила її.

На знімку кілька людей стояли неподалік набережної. Обличчя через якість фотографії роздивитися було складно.

І все ж одне з них здалося мені знайомим.

— Що? — запитав Павел.

Я не відповіла одразу.

Потім ще раз збільшила фотографію.

— Це він?

Павел нахилився до екрана.

Кілька секунд мовчав.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Схожий. Але я не хочу стверджувати.

Я зберегла знімок.

— Можеш знайти оригінал у кращій якості?

— Спробую.

Я ще раз подивилася на фотографію.

П'ять років тому ця людина могла стояти тут. Біля того самого місця, де знайшли тіло.

І, судячи з дати публікації, вже після того, як про загибель жінки стало відомо.

— Нам потрібно дізнатися, хто ще був на цьому знімку, — сказала я.

— Спочатку знайдемо оригінал. Потім будемо робити висновки.

Я прибрала телефон до кишені.

Павел мав рацію. Зараз у нас була лише стара фотографія й обличчя, яке могло виявитися зовсім чужим.

Але я вже не могла позбутися думки, що випадковим цей знімок не був.

Особливо якщо на ньому справді був він.

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 15:38

Знайти потрібну адресу виявилося непросто.

Ні назви закладу, ні дати зустрічі.

Зате ім'я та прізвище людини, з якою він хотів поговорити.

Мені знадобилося трохи часу, щоб знайти його через старі згадки в інтернеті. Виявилося, що чоловік досі живе у Вроцлаві й працює в одному з ресторанів неподалік центру.

Я перевірила адресу ще раз і зупинилася перед високими скляними дверима.

Заклад виглядав дорого. Великі вікна, стриманий інтер'єр, темне дерево й акуратна вивіска. Не зовсім те місце, куди я зазвичай заходила просто випити кави.

Але сьогодні мені була потрібна не кава.

Усередині було небагато відвідувачів. Офіціант провів мене до столика біля вікна й запропонував меню.

— Дякую. Я чекаю на одну людину.

Він кивнув і відійшов.

Я дістала телефон, ще раз переглянула фотографію чоловіка, з яким хотіла поговорити. Знімок був старий, не надто якісний, але риси обличчя можна було розгледіти.

Мені залишалося тільки дочекатися.

За кілька хвилин до столика підійшов чоловік років сорока.

— Пані Новак?

Я підвела голову.

— Так. Добрий день.

— Мене звати Роберт. Ви хотіли зі мною поговорити?

Я кивнула й показала на вільний стілець.

— Дякую, що погодилися зустрітися.

Він сів, але його погляд одразу ковзнув до мого телефона.

— Про що саме йдеться?

Я не стала ходити навколо.

— П'ять років тому ви знали чоловіка на ім'я...

Я назвала ім'я зниклого.

Роберт завмер буквально на секунду.

Цього вистачило.

— Звідки ви знаєте про нього? — запитав він.

— Я журналістка. Працюю над матеріалом, пов'язаним зі старою справою. Знайшла ваші контакти в його записах.

— У його записах?

— Так.

Чоловік відкинувся на спинку стільця.

— Я не розумію, чого ви від мене хочете.

— Для початку — дізнатися, про що ви тоді розмовляли.

— Це було давно.

— Я розумію. Але ви його пам'ятаєте?

Роберт подивився у вікно.

— Так. Пам'ятаю.

Я дістала з сумки роздруківку старої фотографії й поклала перед ним.

— Це він?

Чоловік глянув на знімок і кивнув.

— Так. Приходив сюди кілька разів.

— Сюди? У цей ресторан?

— Тоді заклад мав іншу назву, але так. Я вже працював тут.

Я насторожилася.

— Ви зустрічалися з ним тут?

— Один раз. Потім він ще приходив, але ми майже не розмовляли.