Розділ 3

Вроцлав. 9 листопада 2026 року. 10:24

До редакції я дісталася швидше, ніж очікувала.

Я повісила пальто, поставила сумку біля столу й увімкнула комп'ютер.

Редакція жила звичним ранковим життям. Хтось сперечався телефоном, хтось друкував так, ніби клавіатура була особистим ворогом, а з кухні долинав запах свіжої кави.

У пошуковому рядку відкрила архів редакції й ввела дату п'ятирічної давнини.

Я шукала все, що стосувалося тієї справи.

Публікації про знайдене тіло. Коментарі поліції. Короткі повідомлення про хід розслідування.

Ім'я загиблої.

Місце.

Дата.

Чим більше я читала, тим сильніше поверталося знайоме відчуття — ніби я стою перед дверима, за якими колись залишила щось важливе, але так і не наважилася зайти.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Павела.

Знайшов старі публікації. Переглянь пошту, скинув тобі посилання. І не роби нічого без мене.

Я всміхнулася.

Пізно. Я вже працюю.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Саме цього я й боявся.

Я відкрила пошту. Павел надіслав кілька посилань і короткий список дат, які варто перевірити.

Перші дві статті були майже ідентичними тим, що я вже знайшла. Третя привернула мою увагу.

Це був матеріал, опублікований через кілька днів після виявлення тіла. У ньому йшлося про те, що поліція продовжує розслідування, але нових подробиць поки немає.

Я прокрутила сторінку донизу.

Автор — не він.

Я відкрила наступну публікацію.

Знову не він.

Це було дивно. Я пам'ятала, що він збирав інформацію, розмовляв із людьми й постійно щось занотовував. Але в архіві не було жодної його статті про цю справу.

Можливо, він просто не встиг її опублікувати.

А можливо, справа була зовсім не в цьому.

Я відкрила папку на робочому столі, яку давно не чіпала. Назва була проста — «Архів».

Усередині лежали копії старих матеріалів, кілька фотографій і документи, які я колись зберігала на випадок, якщо знадобляться знову.

Знадобилися.

Я відкрила один із файлів.

Це були нотатки, зроблені ще тоді. Частина тексту була нерозбірливою, деякі сторінки містили лише дати й прізвища.

Я перечитувала їх повільно, намагаючись пригадати обставини.

На одному аркуші зупинилася.

Кілька рядків були підкреслені ручкою. Нижче стояла коротка примітка, написана його почерком.

Я нахилилася ближче до екрана.

Потім відкрила інший файл і перевірила дату.

Ні.

Так не мало бути.

Я перечитала запис ще раз, потім утретє.

Ця інформація не збігалася з тим, що пізніше з'явилося в публікаціях.

Я відчула, як напружилися плечі.

Можливо, це була помилка. Можливо, він записав щось попередньо, а потім з'ясував, що інформація неправильна.

Але чому тоді цей запис залишився в його нотатках?

Я потягнулася до телефону й відкрила контакт Павела.

Палець завис над кнопкою виклику.

Не зараз.

Спочатку потрібно було зрозуміти, що саме я знайшла.

Я зберегла файл окремо й відкрила нову папку для сьогоднішніх матеріалів.

На екрані з'явилося повідомлення про нову публікацію.

«Поліція встановлює особу жінки, знайденої на березі Одри».

Я натиснула на посилання.

Нових подробиць було небагато. Правоохоронці просили всіх, хто міг бачити щось підозріле в районі набережної вночі, звернутися до поліції.

Я перечитала текст і закрила сторінку.

П'ять років тому я вже читала подібні повідомлення.

І тоді теж думала, що відповідь десь поруч.

Цього разу я не збиралася чекати, поки хтось напише її за мене.

Робочий день добігав кінця, але я майже не помітила, як минув час.

За вікном сутеніло. У редакції ставало тихіше: хтось уже пішов додому, хтось збирав речі, а я все ще сиділа перед монітором.

П’ять років тому я думала, що знаю його краще за всіх.

Тепер уперше серйозно сумнівалася, чи справді це було так.

Можливо, він приховував від мене щось важливе. І, можливо, саме це мені тепер належало з'ясувати.

Вроцлав. 10 листопада 2026 року. 08:36

Я прокинулася ще до будильника.

Не тому, що добре виспалася. Просто мій мозок вирішив, що сьогодні чудовий день для того, щоб нагадати мені про всі невирішені проблеми останніх п'яти років.

Особливо про одну.

Я потягнулася до телефону. Нових повідомлень не було. Лише кілька сповіщень із новинних порталів.

Одне з них стосувалося знайденої на березі Одри жінки.

Я відкрила публікацію.

Поліція повідомляла, що особу загиблої встановлюють. Обставини смерті з'ясовують, а остаточні висновки можна буде зробити після проведення необхідних експертиз.

Жодних подробиць.

Жодної відповіді на запитання, яке цікавило мене найбільше: чи було це нещасним випадком, чи хтось навмисно позбавив жінку життя?

Я відклала телефон.

Не можна було робити висновки лише через схожість із давньою справою. Я це розуміла. Але й ігнорувати збіги не збиралася.

За годину я вже була в редакції.

Павел сидів за своїм столом і щось переглядав на моніторі. Побачивши мене, підняв голову.

Я поставила сумку й увімкнула комп'ютер.

— Ну що, є новини?

— Є дещо цікаве. Я переглянув старі публікації й знайшов матеріал, який ми вчора пропустили.

— Який?

Павел повернув до мене монітор.

На екрані була стаття, опублікована невдовзі після того, як п'ять років тому знайшли тіло жінки. Невелика замітка, майже непомітна серед інших новин.

— Тут згадується, що поліція просила відгукнутися людей, які могли перебувати неподалік тієї ночі, — пояснив він. — Але найцікавіше не це.

— А що?

— Автор статті посилається на інформацію, отриману від джерела, близького до розслідування. Без імені, звісно.

Я нахилилася ближче.