Розділ 2

Вроцлав. 9 листопада 2026 року. 09:42

Коли я нарешті дісталася кав'ярні, Павел уже чекав на мене.

Він сидів за столиком біля вікна, тримаючи в руках чашку кави. Побачивши мене, демонстративно глянув на годинник.

— Двадцять дві хвилини, — промовив він замість привітання.

— Доброго ранку і тобі.

— Я вже почав хвилюватися. Думав, тебе викрали.

— Майже вгадав. На мене напав неадекватний чоловік.

Павел відклав чашку й уважно подивився на мене.

— Що?

— Нічого серйозного. Просто тепер я знаю, що існують чоловіки, які люблять свої пальта більше, ніж власне життя.

Він кілька секунд мовчав, а потім розсміявся.

— Марто, ти встигла побитися з кимось дорогою сюди?

— Не перебільшуй. Я просто познайомила його зі своєю кавою.

— І як знайомство?

— Не склалося. Він виявився не надто привітним.

— Бідолаха. Сподіваюся, пальто переживе цю трагедію.

— Не знаю. Судячи з його реакції, у нього попереду складна реабілітація.

Павел похитав головою.

— Я навіть не хочу знати подробиць.

— І правильно. У тебе й так слабкі нерви.

Я сіла навпроти й поклала сумку на сусідній стілець.

Ми працювали разом уже достатньо довго, щоб я знала: за цією вічно іронічною усмішкою ховається людина, яка вміє бути серйозною тоді, коли це справді потрібно.

Я підвелася й пішла до стійки. За кілька хвилин повернулася з капучино та круасаном.

Павел уже дістав телефон.

— Отже, — сказала я, вмощуючись на стільці. — Що ми маємо?

— Поки що небагато. Тіло знайшли сьогодні рано-вранці. Поліція підтвердила, що загибла — молода жінка. Особу офіційно ще не повідомили.

— Причина смерті?

— Не розголошують.

— Свідки?

— Поки тиша. Принаймні в офіційних повідомленнях.

Я зробила ковток кави й відкрила ноутбук.

— Покажи мені ще раз статтю.

Павел переслав мені посилання. Я відкрила публікацію й повільно перечитала текст.

Місце виявлення. Час. Обставини.

Але я вже бачила це раніше.

Не цю статтю. Не це ім'я, якого поки навіть не знала.

Інше.

П'ять років тому.

— Павеле, — покликала я.

— Що?

— Ти пам'ятаєш справу на Одрі? П'ятирічної давнини.

Він підняв очі від телефону.

— Яку саме?

— Убивство. Тіло знайшли на набережній. Приблизно в цьому ж місці.

Його усмішка повільно зникла.

— Ти серйозно?

— Подивися на адресу.

Я повернула ноутбук до нього.

Павел нахилився ближче, прочитав рядок і знову відкинувся на спинку стільця.

— Чорт. Я давно про це не згадував.

— А я згадую частіше, ніж хотіла б.

— Марто...

— Не треба.

Я відкрила іншу вкладку. Стару публікацію, яку зберегла ще кілька років тому.

Заголовок був коротким. Дата — п'ятирічної давнини. У тексті йшлося про знайдене тіло, розпочате розслідування та відсутність підозрюваних.

Нічого особливого для сторонньої людини.

Але для мене це була не просто стара стаття.

— Те саме місце, — сказала я. — І знову загибла жінка.

— Це ще нічого не доводить.

— Я знаю.

— Я не прив'язую. Я порівнюю.

Павел подивився на мене уважніше.

— Ти знову за своє?

Я промовчала.

Він знав, про що йдеться. Не всі подробиці, але достатньо, щоб зрозуміти, чому я не хотіла повертатися до цієї теми.

— Я пам'ятаю ту справу, — нарешті сказав він. — Тоді в редакції було чимало розмов. Особливо через те, що її так і не розкрили.

— А ще пам'ятаєш його?

Павел не одразу відповів.

— Так.

Я відвела погляд до вікна.

За склом люди поспішали у своїх справах. Хтось ховався від дощу під парасолькою, хтось ішов із телефоном біля вуха, хтось ніс паперовий пакет із випічкою.

Звичайний ранок у звичайному місті.

Іноді я заздрила людям, які могли просто жити, не повертаючись думками до того, що сталося багато років тому.

— Ми тоді не були близькими, — продовжив Павел. — Працювали в одному виданні, перетиналися в редакції. Він часто затримувався, збирав якісь матеріали, розмовляв із людьми. Але подробиць мені не розповідав.

— Він тобі щось казав про справу?

— Не дуже. Пам'ятаю, що він був переконаний: у цій історії перевірили не все. Але доказів у нього, здається, не було.

Я провела пальцем по краю чашки.

— Він не вмів зупинятися, коли відчував, що десь є відповідь.

— Ти ж знаєш, я не хочу лізти в те, що сталося тоді.

— А я не прошу тебе лізти.

Я ледь усміхнулася, але швидко знову стала серйозною.

— Павеле, я не думаю, що це випадковість.

— Тому що місце збігається?

— Не тільки.

Я відкрила стару статтю й поклала поруч нову. Порівняла дати, описи та кілька рядків, які вже встигла виділити.

Я затримала погляд на екрані.

Павел зітхнув.

— Марто, п'ять років минуло.

— Я знаю, скільки минуло.

— І ти досі думаєш, що ці події пов'язані?

— Я не знаю. Але хочу перевірити.

Він помовчав, а тоді запитав:

— Ти досі шукаєш його?

Я завмерла.

Це запитання завжди було незручним. Не тому, що я не знала відповіді. Навпаки — відповідь була надто очевидною.

— Я шукаю відповіді, — тихо сказала я.

— Це не одне й те саме.

— Для мене зараз так.

Павел не став сперечатися.

Він знав, що п'ять років тому я була іншою. Молодшою, наївнішою, значно впевненішою в тому, що якщо достатньо наполегливо шукати правду, її обов'язково можна знайти.

Тоді в моєму житті був чоловік, якого я кохала. Він працював у тій самій редакції, що й Павел, і займався одним розслідуванням, подробиць якого я знала далеко не всі.

Ми багато часу проводили разом. Спочатку обговорювали роботу, потім — усе інше. Іноді я допомагала йому шукати інформацію, хоча не завжди розуміла, до чого саме він намагався докопатися.