Розділ 1

Вроцлав. 9 листопада 2026 року. 08:00

Будильник задзвонив о восьмій ранку.

Я простягнула руку, намацала телефон і вимкнула його, навіть не розплющуючи очей.

Ще п'ять хвилин.

Ця брехня супроводжувала мене майже щодня. І щоразу я їй вірила.

За вікном було сіре небо. Дощ дрібно стукав по підвіконню, а в кімнаті стояла така тиша, що єдиним бажанням було залишитися під ковдрою до наступного понеділка.

Телефон завібрував.

Повідомлення. Потім ще одне.

Я невдоволено розплющила одне око й потягнулася до нього.

Новини.

Зазвичай я переглядала новини ще до того, як остаточно прокидалася. Навіть у вихідні не могла позбутися цієї звички. Робота журналістки давно привчила мене починати день із чужих проблем, хоча власних у мене теж вистачало.

Я відкрила стрічку й почала гортати заголовки.

Політика. ДТП. Черговий скандал у міській раді. Реклама нового житлового комплексу, який, судячи з ціни, мав продаватися разом із ниркою.

І раптом один заголовок змусив мене зупинитися.

«На березі Одри знайдено тіло молодої жінки. Поліція з'ясовує обставини смерті».

Я сіла на ліжку.

Відкрила новину.

За інформацією поліції, тіло виявили рано-вранці неподалік набережної. Особу загиблої поки не розголошували. На місці працювала слідчо-оперативна група, а територію навколо місця виявлення тіла тимчасово обмежили для перехожих.

Правоохоронці не повідомляли подробиць, але не виключали кримінального характеру смерті.

Я перечитала текст двічі.

Молода жінка. Одра. Нічне вбивство?

У статті було небагато подробиць, але цього вистачило, щоб остаточно прогнати сон.

Я відкрила контакти й натиснула на ім'я Павела.

Він відповів після третього гудка.

— Якщо ти телефонуєш, щоб побажати мені доброго ранку, то я ще сплю.

— Доброго ранку, сонечко. Ти вже бачив новини?

— Тепер бачив. Ти могла хоча б дати мені прокинутися?

— Могла. Але тоді ти б пропустив можливість бути корисним суспільству.

— Господи, Марто. Що сталося?

— На Одрі знайшли тіло жінки. Молода, особу поки не розголошують. Поліція майже нічого не повідомляє.

На іншому кінці стало тихіше.

— Бачив. Уже розходиться по всіх місцевих новинах.

— Мені здається, це може бути цікава історія.

— Тобі все здається цікавою історією, якщо там є поліція, труп або хтось, хто не хоче відповідати на запитання.

— Забув додати корупцію. Тоді комплект повний.

Павел засміявся.

— Добре. І що ти пропонуєш?

Я глянула на годинник.

— Зустрінемося о 09:20. Треба обговорити, як дістати більше інформації. Можливо, вдасться знайти когось із місцевих, хто щось бачив.

— Каву я не купую.

— Чому?

— Бо минулого разу ти сказала, що я замовив тобі не ту.

— Ти замовив мені лате без кофеїну. Це навіть не кава, Павеле.

— О 09:20 у нашій кав'ярні?

— Домовилися.

Я завершила дзвінок і ще раз відкрила новину.

Фотографії з місця події не було. Лише загальне фото набережної Одри, зроблене, очевидно, в якийсь інший день.

Я відклала телефон і потерла обличчя долонями.

Ну що ж.

Схоже, спокійний ранок знову скасовано.

Якщо хтось запитає мене, чи вірю я в долю, відповім: ні.

Якщо запитає, чи вірю я в карму, — теж ні.

А ось у те, що з якої ноги прокинешся, таким і буде день, — ще й як. Сьогодні, схоже, був день лівої ноги.

Спочатку я проспала будильник. Потім двадцять хвилин шукала другий черевик. Далі зіпсувала свою білу блузку кавою, яку, до речі, купила за абсолютно непристойні для моєї зарплати гроші.

І тепер, із запізненням на двадцять дві хвилини, я майже бігла через Ринок у Вроцлаві.

У правій руці — телефон.

У лівій — нова кава.

У голові — бажання повернутися додому, накритися ковдрою й прикинутися мертвою.

— Ну давай, Марто, ще трохи, — пробурмотіла я собі під ніс. — Ти доросла жінка. Ти журналістка. Ти можеш упоратися з будь-чим.

Саме в цю мить я врізалась в чоловіка.

Не просто торкнулась плечем.

Ні.

Я врізалась в нього так, ніби мене щойно випустили з гармати.

Кришка стаканчика злетіла в повітря. Кава зробила красиву дугу, яку, напевно, оцінив би навіть художник, і щедро розлилася по чорному чоловічому пальто.

Телефон випав із руки.

Я втрималась на ногах дивом. А незнайомець…

Він навіть не ворухнувся. Просто стояв і дивився на своє пальто.

Потім перевів погляд на мене.

Ох, мамусю рідненька.

Я бачила красивих чоловіків. Не жила в печері й час від часу виходила з дому. Але цей змусив мене на мить забути, навіщо я взагалі кудись поспішала.

Високий, широкоплечий, у дорогому чорному пальті. Темне волосся, трохи недбало вкладене, чіткі риси обличчя, виразні губи й очі такого кольору, що я на мить забула, як говорити.

От тільки вираз обличчя  був такий, ніби він щойно побачив, як людство остаточно втратило право на існування.

— Ви серйозно? — нарешті промовив він.

Я кліпнула.

— Що саме?

Він подивився на пальто.

— Це.

— А-а. Кава.

— Ви спостережлива.

О, ще й розумний. Комплект повний.

— Ви хоч розумієте, що зробили?

— Так. Здається, ваше пальто щойно скуштувало кави. Сподіваюся, воно не надто вибагливе.

— Це пальто коштує більше, ніж ваша кава.

— Тоді вам пощастило. Тепер воно хоча б має щось спільне з нею.

— Ви навіть не збираєтеся вибачитись?

Красивий, нахабний і з почуттям власної важливості.

— А ви навіть не збираєтеся відійти з дороги? Бачите, у кожного з нас є свої недоліки.

Він коротко видихнув крізь ніс і дістав із кишені хустинку. Подивився на пляму, спробував витерти її, але тільки розмазав каву ще більше.

— Чудово, — пробурмотів він. — Просто чудово.