Розділ 14

Підземне джерело винесло їх на поверхню далеко за межами Іллінецького кратера. Мія важко дихала, підводячись на ноги серед мокрого каміння та густих зарослів ялівцю. Срібне чорнило на щоденнику матері, захованому під курткою, на щастя, не постраждало — шкіряна обкладинка Лади надійно захистила папір від води.

— Усі цілі? — прохрипів Ярема, витискаючи свою намоклу куртку. Його очі в темряві лісу знову спалахнули звичним багряним вогником Перелесника, хоча магічна іскра на долоні була зовсім крихітною. Хлопець виснажився, тримаючи завісу в печері.

Генрі, який знову перетворився на розпатланого підлітка, сидів на поваленому грабовому стовбурі, обхопивши коліна руками. Його зуби цокотіли від холоду й страху.

— Ми занадто далеко від Січі, — прошепотів лісовий дух, озираючись на дивні, майже чорні силуети дерев навколо. — Це не наші затишні просіки. Це Чорноліські хащі. Сюди навіть старші кентаври бояться заходити без зброї. Подивіться на дерева… вони не просто ростуть. Вони спостерігають.

Мія закрила очі й притиснула долоню до шорсткої кори старого ясена. Як одиначка, яка з дитинства краще розуміла ліс, ніж одноплемінників, вона миттєво відчула важкий, гнітівний біль, що пронизував землю. Дерева не просто спостерігали — вони тремтіли від жаху. По їхніх капілярах розходився страх перед важким залізом та чужою, штучною силою людей Стрілецького.

— Вони кажуть, що залізо близько, — тихо промовила Мія, розплющуючи очі. Її погляд упав на бурштиновий кулон. Він більше не палав, але світився рівним, глибоким світлом, вказуючи напрямок углиб хащів. — Нам потрібно йти за кулоном. Туди, де колись стояв Чорний дуб. Щоденник мами каже, що там порятунок.

Вони рухалися крізь нічний ліс майже беззвучно. Копита Мії м’яко ступали по килиму з торішнього листя, а Ярема йшов поруч, уважно вдивляючись у кожен шелест. Напруга між ними зростала — після слів Ратибора про те, що вбивця мавки зовсім близько і може бути кимось, кому беззастережно довіряє батько, Мія не знала, кому вірити.

Раптом ліс навколо них ожив. У кронах дерев почулося дивне, тонке пищання, а з-під коріння великих папоротей почали виповзати маленькі, схожі на живі клубки моху істоти з великими блискучими очима.

— Хухи… — прошепотів Генрі, роблячи крок назад. — Їх тут сотні. Вони ніколи не виходять до кентаврів просто так.

Маленькі лісові духи оточили трійку героїв, перегороджуючи шлях. Вони тривожно тупотіли лапками та видавали звуки, схожі на тихий плач. Один із найбільших клубків виступив уперед і заговорив голосом, схожим на шелест сухої трави:

— Донька Ардана прийшла… Донька Лади прийшла… Але ліс уже в крові. Срібна кров мавки на дорозі людей. Кентаври привели залізних машин у наш дім! Ви зрадили захист!

Мія опустилася на передні копита, щоб бути на одному рівні з маленьким духом. Вона витягнула вперед руку, дозволяючи бурштиновому кулону звисати над землею. Його тепле світло м’яко осяяло перелякані обличчя хух.

— Я не зраджувала ліс, — твердо, але тихо сказала дівчина. — Мій батько Ардан і моя мати Лада колись присягнулися захищати це місце. Я шукаю того, хто вбив мавку. Хтось із міфічних істот допомагає людям Стрілецького і провів їх крізь чари. Допоможіть мені знайти Чорний дуб, і я дізнаюся правду.

Хухи притихли, зачаровані світлом прадавнього бурштину, в якому застиг сік самого Чорного дуба. Вони перезирнулися між собою.

— Дуб мертвий, кентаврідо, — сумно прошелестів старий дух. — Люди розпиляли його серце шістнадцять літ тому, коли твоя мати втекла. Але зрадник… зрадник пахне не залізом. Він пахне ковилою і річковим мулом Західної січі. Він приходив до вбитої мавки за день до того, як її знайшли на дорозі. Він узяв у неї магічний ключ від кордону.

Мія відчула, як усередині все похололо. Ковила і річковий мул Західної січі. Це був опис земель її власного батька. Хтось із найближчого оточення Ардана, той, хто мав доступ до кордонів і кому батько беззастережно довіряв, таємно співпрацював з «Астроблемою» та вбив мавку заради контрабанди лісової магії.

Ниточки розслідування стрімко закручувалися в петлю навколо її власного дому.

— Дивіться! — раптом вигукнув Ярема, указуючи вперед крізь густі гілки грабів.

Там, за стіною туману, де закінчувалися хащі, відкривалася величезна нічна галявина. Посеред неї, наче велетенський скелет стародавнього титана, височів обгорілий, масивний пень прадавнього Чорного дуба. Але найстрашнішим було інше — навколо галявини, прорізаючи темряву яскравими фіолетовими прожекторами, повільно рухалися три залізні всюдиходи «Астроблеми». Люди Стрілецького вже чекали на них прямо біля серця лісу.