Розділ 12

Ліс навколо Іллінецького кратера ставав дедалі густішим, а повітря навколо — важчим. Ратибор упевнено крокував попереду, його масивний сірий круп легко долав зарослі дикої папороті та повалені стовбури старовікових грабів. За ним вистроїлися ще четверо гвардійців Східного клану, які тримали луки напоготові, уважно вдивляючись у кожен рух лісових тіней.

Мія йшла поруч із Ратибором. Її чотири копита стукали по м'якому моху, а в голові досі не вкладалася почута правда. Дівчина з фотокартки, горда захисниця Східного лісу Лада, була її мамою. Усе життя батько Ардан казав, що мати просто зникла, захищаючи кордони, але він ніколи не згадував, що вона втекла з цього войовничого племені Оберігачів Кратера ради кохання.

Ярема йшов трохи позаду, тримаючи руки в кишенях куртки. На його обличчі більше не було зухвалої Перелесникової посмішки — він чудово розумів, що вони опинилися в епіцентрі стародавньої родової таємниці. Генрі у подобі сича слухняно сидів на плечі Мії, час від часу тривожно кліпаючи своїми величезними жовтими очима.

— Ми майже на місці, — тихо, але басовито промовив Ратибор, зупиняючись біля підніжжя гігантської гранітної скелі, що поросла густим сизим плющем. — Лада була занадто розумною, щоб тримати свої секрети в таборі клану. Коли старійшини почали підозрювати її у зв'язках із Західною січчю Ардана, вона облаштувала це сховище. Вона знала, що якщо люди з «Астроблеми» прийдуть за Другим Ключем, відповідь має лежати в безпечному місці.

Ратибор підійшов упритул до скелі, дістав свій метеоритний амулет і сильно притиснув його до глибокої тріщини у граніті. Пролунав низький, вібруючий гул, від якого затремтіла земля під копитами кентаврів. Плющ на стіні почав швидко розступатися в боки, наче живі зелені змії, відкриваючи вузький, темний прохід, що вів углиб гранітної гори.

— Ходімо, — Ратибор озирнувся на Мію. — Тільки ти і твої друзі. Моя гвардія залишиться охороняти вхід. Люди Стрілецького вже прочісують сусідні просіки на своїх залізних машинах, у нас мало часу.

Мія глибоко вдихнула і першою ступила під кам'яні склепіння. Усередині печери пахло старою сухою травою, пилом і... ледь помітним, знайомим ароматом дикої чебрецю. Саме такий запах мав її бурштиновий кулон.

Коли Ярема зайшов останнім, він викресав на своїй долоні невелику вогняну сферу. Багряне світло Перелесника миттєво розігнало темряву, і перед героями відкрилася невелика, акуратна кімната, вирубана прямо в скелі. Це було таємне сховище Лади.

Посеред печери стояв грубий дерев'яний стіл, завалений старовинними сувоями та картами зоряного неба. На стінах висіли засушені лісові трави, які вже давно перетворилися на порох, а в кутку стояла стара скриня, обкована потемнілим від часу залізом.

Генрі злетів з плеча Мії, перекинувся в повітрі й упав на землю вже у подобі розпатланого хлопця. Він підбіг до столу, розглядаючи малюнки сузір'їв.

— Дивіться! — вигукнув лісовий дух, указуючи пальцем на великий пергамент у центрі. — Тут намальовано Іллінецький кратер. Але під ним... під землею зображено величезний підземний лабіринт. І в самому центрі намальовано зірку. Це і є Другий Ключ?

Мія підійшла ближче, відчуваючи, як кулон на її шиї починає пульсувати гарячими імпульсами синхронно з червоним рунічним знаком на шкіряній карті в її руках. Вона опустила погляд на залізну скриню в кутку.

— Справжня відповідь лежить там, — тихо сказала дівчина, підходячи до скрині й опускаючись на передні копита.

Важка залізна клямка піддалася з глухим, іржавим скреготом. Мія обережно підняла масивну кришку скрині. Всередині, загорнутий у шматок старої кінської попони з кропив'яного полотна, лежав невеликий зошит. Його обкладинка була зроблена з товстої темної шкіри, перев’язаної тонкими сухожилками лісового оленя, а по центру витиснено силует кентавра, що дивиться на зірки.

Дівчина тремтячими пальцями розгорнула першу сторінку. Папір пожовтів від часу, але витончений, розмашистий почерк Лади зберігся бездоганно. Чорнило було особливим — воно ледь помітно мерехтіло сріблом у багряному вогняному світлі Перелесника Яреми.

Ратибор, Генрі та Ярема затамували подих, підійшовши ближче. Мія почала читати вголос, і її голос відлунював під кам'яними склепіннями печери:

«14 серпня 2009 року.
Якщо ти читаєш це, моя маленька Міє, значить, мене вже немає поруч, а заповідний Чорний дуб на заході Поділля впав. Старійшини Східного клану називають мене зрадницею. Вони зачинили очі й серця у своїх прадавніх лісах, не бажаючи бачити, що світ людей змінюється. Вони думають, що метеоритний кратер назавжди захистить їхні кордони. Але я побачила Павла Стрілецького та його перші залізобетонні машини. Люди дізналися про зіркову силу, яка впала на Вінниччину тисячі років тому. Наш клан хотів війни, яка знищила б усе міфічне Поділля».

Мія перегорнула сторінку, відчуваючи, як до її очей підступають сльози. Кожне слово матері відгукувалося болем у її власному серці.

«Я мала втекти. Не тільки тому, що моє серце належало Ардану — відважному вожаку Західної січі, чий розум був відкритий до миру. Я втекла, щоб винести Другий Ключ із території кратера й розділити магію Вінниччини на дві частини. Поки Ключ розділений між заходом і сходом — люди Стрілецького безсилі. Мій розрахунок був простим: Ардан захищатиме тебе і таємницю Чорного дуба, а Ратибор та моє рідне плем'я Оберігачів триматимуть оборону тут. Але я знаю, що люди Стрілецького вистежать мене. Вони прагнуть не просто крові мавок — вони хочуть використати зіркову енергію кратера, щоб створити зброю, яка підкорить собі всю природу. Міє, мій бурштиновий кулон на твоїй шиї — це не просто прикраса. Це частина кристала, що відчиняє браму до підземного лабіринту під Іллінцями. Знайди Ратибора. Об'єднай Захід і Схід. Лише кров двох кланів у твоїх жилах зможе зупинити "Астроблему"».

Мія раптово замовкла. Вона повільно піднесла руку до своїх грудей, де поруч зі сталевим гербом батька висів той самий теплий бурштиновий кулон. Вона шістнадцять років носила на собі головну зачіпку, навіть не здогадуючись про це.