Розділ 11

Старий мікроавтобус злісно чхнув, випустив з-под капота густу хмару сизого диму і з глухим металевим брязкотом остаточно зупинився посеред закинутої лісової просіки. Переляканий до смерті водій, чий розум досі не повністю оговтався від русалчиного марева Яреми, навіть не намагався лагодити машину. Він просто вискочив з кабіни і, дико кричачи, кинувся навтьоки через кущі в бік найближчого людського села.

— Ну от і приїхали, — похмуро процідив Ярема, штовхаючи задні двері «Мерседеса».

Мія першою вистрибнула з темного багажника на землю. Її чотири копита нарешті відчули вологий, рідний лісовий ґрунт, і дівчина з полегшенням розправила плечі. Ілюзія людського одягу, яку наклав Перелесник, миттєво розвіялася, щойно Мія вийшла з себе від радості повернення у ліс. Довга спідниця зникла, і вона знову стала самою собою — 16-річною гнідою кентавридинею з луком за спиною.

Генрі у подобі сича злетів на товсту гілку старого граба, тривожно крутячи головою. Повітря тут, ближче до кордонів Іллінецького кратера, було зовсім іншим. Воно буквально тріщало від статичної магічної енергії. На шиї Мії сталевий герб подільських китоврасів, відданий батьком Арданом, раптово став крижаним, а шкіряна карта в кишені пекла шкіру.

— Ми зайшли на чужу територію, — тихо ухнув Генрі, і його пір'я настовбурчилося від страху. — Ліс мовчить. Тут немає ні мавок, ні хух. Навіть птахи не співають. Нас хтось пасе, Міє.

— Це земля Східного клану, — Ярема підійшов ближче до Мії, і його зухвала усмішка вперше повністю зникла. Його пальці знову почали тліти багряним вогнем, готовим до бою. — Вони ніколи не визнавали владу твого батька Ардана. Вони вважають себе чистокровними нащадками зіркових китоврасів і зневажають людей ще дужче, ніж твій табір. Якщо вони знайдуть нас на своїх просіках…

Він не встиг дописати речення.

З густих хащів ліщини, без жодного попередження, з шаленим свистом вилетіла масивна залізна сулиця — короткий бойовий спис. Він із глухим тріском встромився в землю всього за кілька сантиметрів від переднього копита Мії. Галька та сухе листя розлетілися на всі боки.

Тієї ж миті ліс навколо них ожив. З туманних заростей грабів один за одним почали виринати масивні, загрозливі силуети. Це були кентаври, але вони кардинально відрізнялися від мирних і витончених мешканців Подільської січі Ардана. Ці воїни були величезними, масивної вороної та сірої масті. Їхні людські торси були покриті грубими татуюваннями у вигляді стародавніх сузір'їв, а голови не голені на козацький манер, а прикрашені довгими, заплутаними гривами з вплетеними в них кістками лісових хижаків. У їхніх руках були важкі зазубрені сокири та довгі луки з чорного дерева.

Нас оточили щільним півколом щонайменше п'ятнадцять озброєних до зубів воїнів.

Попереду на крок виступив їхній лідер — шістнадцятирічний на вигляд, але неймовірно кремезний сірий кентавр із глибоким вертикальним шрамом через усе обличчя і крижаними сірими очима. На його грудях виблискував амулет із чорного метеоритного каменю — знак приналежності до клану Оберігачів Кратера.

— Чужинці, — його голос пролунав як гуркіт обвалу у гранітному кар'єрі. Він навів свій важкий лук прямо в груди Мії. — Ви порушили кордон Східного лісу. Сюди привів вас людський залізний віз. Ви привели за собою щурів із корпорації «Астроблема» [health]? Говоріть, поки ваші копыта ще тримають землю, або цей ліс стане вашою могилою.

Мія відчула, як серце калатає у грудях, готові розірвати грудну клітку. Вона повільно опустила руку до кулона матері, розуміючи, що одна помилка — і гвардія Східного клану просто розтопче її маленьку команду на цьому піску.

Сірий кентавр зі шрамом на обличчі не зводив із Мії крижаного погляду. Тятива його чорного лука була натягнута до межі, а решта п'ятнадцяти воїнів Східного клану лише чекали знаку, щоб кинутися вперед. Атмосфера була настільки напруженою, що Генрі на гілці навіть заплющив очі, боячись ворухнутися.

Мія повільно, намагаючись не робити різких рухів, опустила руку в глибоку кишеню свого шкіряного жилета. Воїни навколо миттєво здригнулися, почулося грізне брязкання зазубрених сокир.

— Спокійно! Я без зброї, — чітко й голосно сказала дівчина, витягуючи руку вперед.

На її долоні лежала стара, згорнута шкіряна карта Поділля, на якій рунічний хрест біля Іллінецького кратера продовжував гаряче пульсувати. Але разом із картою з кишені випадково випало дещо інше — маленька, поламана по краях паперова фотокартка, яку вона знайшла на дні залізного кейса людей Стрілецького до того, як той розчинився. Мія підхопила її пальцями й розгорнула до воїнів.

На старому людському фото була зображена молода, неймовірно красива кентавридиня вороної масті з дикими сірими очима. У її довгу гриву були вплетені дрібні кістки та зіркові обереги, а на обличчі застигла горда, незалежна усмішка. Вона стояла саме тут, на тлі цих самих гранітних скель Східного лісу.

Щойно сірий кентавр побачив обличчя на фотокартці, його лук повільно опустився. Крижаний вираз його очей миттєво змінився на глибокий, шокований ступор. Решта воїнів у натовпі приглушено зашуміли, переступаючи з копита на копыто й опускаючи зброю.

— Звідки… звідки у тебе це? — голос лідера Східного клану втратив свою грізну міць, ставши хрипким і тихим. — Це ж Лада…

Він зробив кілька кроків уперед, його масивні копыта важко стукали по землі, поки він не опинився майже впритул до Мії. Він перевів погляд з фотокартки на обличчя дівчини, вдивляючись у форму її носа, розріз очей та лінію плечей. Його руки ледь помітно тремтіли.

— Лада — дівчина з нашого клану, — заговорив один із літніх воїнів, виходячи з півкола Східних кентаврів і сумно схиляючи голову. — Шістнадцять років тому вона була нашою найкращою захисницею, гордістю Оберігачів Кратера. Але вона закохалася. Закохалася у кентавра з Західної січі — у твого батька, Ардана. Наш клан ніколи б не благословив цей союз, тому Лада кинула все, пішла до іншого племені й народила там дитину… Тебе, Міє.